Віктор Семенович Близнюк - Паруси над степом

— Краще мовчи! — показав пухлого кулака староста. — І бичка веди, чуєш! Пожаліла для добрих людей — німці з’їдять, — Федоренко крутнувся і пішов по сусідах, щоб повтішатися ще над вдовиними слізьми.

…Повела свою теличку сусідка Палажка. Повели корівок матері — німці підбирали останню худобу в селі, йшли жінки понурі, заплакані, наче не скотину, а себе тягли за вірьовку на бійню.

Мати вигнала із сарайчика Мазуна й Снігурку. Ніжно погладила Снігурчину шию, провела рукою по теплій, довірливій морді:

— Прощавай, годівнице!

Снігурка відчула недобре, заревла.

— Хлопці, — покликала мати, — попасіть їх коло Палажчиної хати…

Хлопці навчились розуміти неньку з півслова. У сусідки Палажки здохла корова від ящура. Значить — кінець. Раз зважилась мати на це — іншого виходу немає. Тепер можна зовсім забити сарайчик: курей і свиню німці давно «реквізували», тепер в хліві — тільки мишва гасає.

За хатою Валько зліпив із глини кабицю.

Треба трохи фантазії, і присадкувата потріскана плитка перетвориться на бойовий корабель. А Льонька Поліщук буде на ньому кочегаром… В топці палахкотить вогонь, чорний дим валує з труби — старенького відра з вибитим дном. В казані булькає вариво — два бурячки і просяна лузга. Готується вечеря на всю команду.

Ех, аби це був справжній лінкор, вийшов би Льонька на капітанський місток і: «Право руля! Повний вперед!» — повів би лінкор до комори. Сьогодні, кажуть, загнали туди наших людей, підпільників із Краснопілок. Тих, говорять, що підірвали німецькі машини на Бобринецькому шосе. Кинули їх, зв’язаних по руках і ногах, на кам’яну долівку, на залізний засув зачинили і варту кругом поставили. Ото б навести всі бортові гармати і смальнуть по варті, щоб полетіли шкереберть поліцаї. А тоді гукнути по-капітанськи: «Виходьте, люди, з неволі!»

Сирувате бадилля курить, дим виїдає очі; Льонька тікає від диму під бузкові кущі. Прислухається: в Лідиній хатинці бубонить чоловічий голос. На віконці тріпнувся каганець, вихопив з темряви плечисту постать. На короткій шиї — лобата, лиса голова. Це Тарас Іванович — учитель фізики з Краснопілок. То за його ідеєю Грицько й Володька будували аеросани. То він разом з хлопцями хотів податися в далекі мандри. Все обірвала війна. Але й тепер Тарас Іванович не залишав своїх вихованців. Через тиждень-другий заходив до Ліди.

Притих за віконцем басовитий голос, і ось між бузком майнула постать учителя. Тарас Іванович привітно махнув Льонці рукою і спішно подавсь у берег; бур’ян поглинув його, як море піщинку.

Вкрадливо, наче зграя вовків, виповзали сутінки з густих заростів кропиви й бур’янів. Тиша й темінь оповивали землю. Про щось таємниче переморгувались між собою одинокі зорі.

Раптом хитнувся кущ бугили, і знову до хати посунулась невиразна тінь. Хтось шкрьобав по стежці, зігнувшись, озираючись навсебіч. Злодій… Льонька вже хотів крикнути, як тінь враз випросталась… Ти ба — Грицько Хмельовий! З пекла, чи що, повернувся? Його ж німці забрали ще взимку… Грицько приклав пальці до губ і строго:

— Тс-с-с! Дома сестра?

— У хатинці. Звідки, Гришо?

— Мовчи! — і Грицько, згорбившись, прослизнув до хати.

Його розмова з Лідою була коротка. У віконечко видно: Гриша гарячково жестикулює руками, відкидає назад спітнілий чуб, нервує, не знаходить собі місця. Ліда говорить спокійно. І раптом, різко обірвавши Грицька, крикнула. Крикнула грубо, з тремтінням у голосі. Шибка тоненько дзенькнула — і запала тиша.

Хмельовий, ламаючи кущі, прожогом метнувся мимо кабиці. Не обізвався на Льоньчин голос, а пригнувшись, стрімголов полетів бур’янами до низу, наче за ним хтось гнався.

Бідний Грицько! Мабуть, здалека прилетів, через гори й ріки пробирався, щоб поговорити з нею. І ось — погомоніли… Чого з ним Ліда така… немилосердна?

В один вечір — дві такі зустрічі!

Перша принесла стільки радощів та хвилювань. Нарешті — справжнє діло передбачається!

Друга зустріч і розсмішила, і засмутила Ассоль, і, якщо бути відвертою, трохи потішила самолюбство.

А втім, усе по черзі.

Неждано-негадано нагрянув (зашифровано) Тарас Іванович. Те, що він власного персоною з’явився на очі своєї вихованки, свідчило про одне: є серйозна розмова. Інакше для чого ризикувати, під носом у зелених пробиратися на стареньку шхуну, яка загубилася серед піратських кораблів? І справді, розмова була важлива. Він сказав: «Пірати схопили наших, кинули їх в трюм. Якщо до ранку не звільнимо — все… Зараз дорога кожна хвилина». Він пояснив, що доручено зробити зурбаганцям, і як вони повинні взаємодіяти (зашифровано) з краснопільською групою. Крім того, додав: «Продовжуй вивчати піратські документи. Твої дані дуже важливі для нас. Щосуботи, як і домовлено, ти повинна інформувати нас…»

В його присутності Ассоль все ще відчувала себе ученицею: розгублено червоніла, ніби її викликали до дошки й запитали: «То який перший закон Ньютона?» І коли він зауважив: «Ваша група добре себе зарекомендувала, — передай це своїм друзям, — сподіваємось, не підведете й зараз», — для неї це прозвучало: матеріал засвоїла, ставлю оцінку п’ять…

Прощаючись, Ассоль хотіла сказати старому щось тепле, хороше, та відбулася знов офіційним учнівським — «до побачення».

Коли він пішов, Ассоль теж почала збиратися в дорогу. Треба негайно зустрітися з Бітт-Боєм. Раптом грюкнули двері, і в каюту увірвався…Грей. Так, Грей, хоч він і не мав права заходити. Він був чудний, зурбаганський капітан: чуприна настовбурчена, обличчя бліде, аж синювате під очима.

— Що з тобою, Грею? — занепокоїлась Ассоль.

— Вчора був у вас (Федоренко)?

— Ну?

— Він чіпав тебе?

— Ну?!

— Що ти нукаєш?! — підскочив Грей. — Я вб’ю його!