Віктор Семенович Близнюк - Паруси над степом

Це було так серйозно і так по-хлоп’ячому комічно, що Ассоль мимоволі засміялася:

— Причина кривавої помсти? Чи не ревнощі?

— Це моя справа!

— Прекрасно! Капітан Грей в ролі Отелло…

— Це моя справа!

Він був смішний у своїй дитячій гарячковості, і запальні слова його звучали кумедно й… зворушливо. Та Ассоль добре знала: Грей не любить жартувати. Він зробить все, що задумав, і це було вже гірше.

Вона примирливо сказала:

— Відкладемо драми на пізніше.

— Я вб’ю його! — як заведений, бубнів Грей.

Щось гаряче хлюпнуло їй в обличчя.

— Слухай, Грею! — Ассоль взяла його за комір і, наче учня-бешкетника, повела до дверей. — Може, дати холодної води? — і, наголошуючи на кожному слові, промовила: — Сьогодні є робота. Важливіша за твої особисті рахунки. Отож йди до Бітт-Боя й чекай. Зрозумів?

— Я прикінчу його!

— Грею! — голос її зірвався. — Забув попередження? Виженем за найменшу провину!

— І чорт з вами!

— Дурень! Іди геть, бо… — вона б ляснула його по щоці, аби це був не він, капітан Грей…

Ассоль знала: він трохи охолоне й вчинить так, як вимагає неписаний закон товариства.

Буває ніч, коли не віриться, що над землею ще підніметься сонце.

Буває ніч, коли груба важка темрява давить, гнітить тебе, і ти спотикаєшся на грудках, як сліпець.

Буває ніч, коли здається: все живе спить…

— Грицько, ти тут? — шепнув Володька.

— Тут, — Хмельовий обізвався зовсім поруч.

— І ти, Михайле?

— І я. Нам, здається, лівіше, — Зінько пошастав рукою по траві. — І де він узявся, рівчак?

Вони взяли лівіше. Їм треба було вибратись до старого горіха й залягти. Трохи пізніше мала підійти група краснопільських підпільників. Як тільки тричі прокряче качка — вони кинуться до комори і… Коротше, план операції був продуманий до найдрібніших деталей.

Нерви були напружені до краю. Боляче дер по душі кожний необережний рух, кожний шелест.

— Мишко, не сопи…

— А ти не човгай лапами.

Раз у раз натикалися на корчі, на камені. Який дідько їх накидав? Колись хлопці часто грали тут у цурки — гладенька толока була. А зараз що не крок — то яма, то горбик. Аж ось і скопана земля. Над головою зашуміло лапате листя горіха.

— Нарешті! — передихнув Володька. — Оце б закурити…

— Тс-сс!.. Бачите?

В печерно-густій пітьмі блиснув вогник. Блиснув в одному місці, а згодом — в іншому. То, мабуть, ходили вартові. Ліда попередила: в пришкільному саду — кроків за двісті од комори — зупинилась німецька авторота.

Двісті метрів — це зовсім близько. Таке небезпечне сусідство надто ускладнювало справу. Саму комору стерегли три поліцаї, і зняти їх — штука проста. Але ж німці під боком. І приміщення, в яке загнали заарештованих — справжня тобі в’язниця: стара, ще дореволюційних часів комора з кам’яними стінами, з вузенькими віконцями, загратованими залізним пруттям; долівка цементована, двері — на важких засувах.

За кам’яними стінами раніш зберігалось зерно, тепер — сиділи смертники.

«Про що думаєте, хлопці?» — Шумило напружено вдивлявся у пітьму, начебто можна було крізь липку чорноту ночі зазирнути в комору. Він виразно бачив перед собою трьох чубатих братів Затяганів, Семена Гарбу, рябого козарлюгу, дуже схожого на свого покійного діда. «Не тушуйтесь, друзі, — ми поруч з вами, ждемо тільки сигналу. Коли вже доля змилостивилась і лишила нас на волі, то хай навіть земля западеться — вирвемо й вас з кам’яного мішка!.. Ми теж, хлопці, могли опинитися там, за стінами, та нас врятував тоді просто випадок».

Справді, Володьчина трійка врятувалась випадково.

Вони до півночі сиділи в катакомбах, чекали Тараса Івановича. Вибухівка у них була. З тонких дощок самі збивали ящики і начиняли їх вибуховими шашками. Цей страхітливий вантаж хлопці називали «таблетками». Дві такі «таблетки», оперезані вірьовками, вже готові були до подорожі. Не вистачало тільки капсулів-детонаторів, цих мініатюрних трубок з гримучою ртуттю й бертолетовою сіллю. «Я принесу», — пообіцяв Тарас Іванович. Звечора він пішов у село і лише о другій годині ночі повернувся. Коли Володька одержав блискучі, з чорними вусиками, довгасті трубки, йому раптом запахло кузнею, паленим вугольком, солодкуватим димом горна. Володька кинув на вчителя допитливий погляд: «Батькова робота?» А вчитель нахмурився: «Ти дуже цікавий, Володько! Поспішайте, поспішайте, вас хлопці ждуть».

Їм таки треба було квапитись. Вже сіріло надворі, крайнеба виткалась прозора блідо-голуба смужка. Холодний світанок підганяв їх. Десь далеко-далеко гримкотіло, й тихо здригався оповитий фіалковими сутінками степ. То на Бобринецькому шосе торохтіли машини; день і ніч йшли важкі п’ятитонки, тягачі з гарматами, броньовані «фердінанди», «тигри». Цей скреготливий, оглушливий потік заліза й сталі ніщо, здавалось, не могло зупинити. Шосе ревло й двигтіло, харкаючи отруйливим димом, а степ немов оглух, і пожовкла трава навкруги никла долу. Мовчав полонений степ. Та ось розверзалась земля, гнівом, вогнем розпирала груди свої — і летіли в кювет шмаття брезенту, каски, оплавлені «зуби» гусениць. То тут, то там здіймались над шосе вогненні смерчі, вириваючи у ворога землю з-під ніг. Скорчившись по-гадючому, завмирала на якийсь час фашистська колона; гасали по степу каральні загони з лютою рішучістю виловити й знешкодити «штепмордер» — степових бандитів. А вибухи гриміли знов і знов, кожного разу в новому місці.

Цієї ночі мав злетіти в повітря місток за Компаніївкою. Туди й поспішали «печерники». В глибокій балці, що буйно заросла глодом і шипшиною, Володьчину трійку ждали краснопільські хлопці — брати Затягани і Семен Гарба. Володька уявляв собі, як злиться нетерплячий Семен. Хмурить кошлаті