Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

– Ти теж Ганя?! – кричить до молодесенької дівчини Мирося. – А наша Ганя за тебе краща!

– Так не можна на вчительку говорити, вони – Ганна Михайлівна, ВЧИТЕЛЬКА.

І якось вона так та Ганя сказала, що Мирося відразу ж зрозуміла, що вчителька – це не проста собі людина, це хтось великий. І раптом…

– Ганю! А он і Манька стоїть! Вона що, теж до школи ходить?!

– Миросю, тут не можна на людей пальцем показувати, це дуже негарно, із тебе всі будуть сміятись.

– Але ж це Манька, Колючка!!!

Манька Колючка – була переляком усіх дітей у селі. Одна дочка у батьків, а то все були брати. Як хто менший від неї йшов повз двір, брала до рук прута і чекала на дорозі, напроти свого дому, а тоді підбігала й несамовито била, ще й старалася попасти по обличчі – межи очі. Із Манькою ніхто з дітей не дружив – її всі боялись.

– Ти з Манькою не будеш учитися, не бійся, – заспокоює Миросю Ганя. – Тут учителька їй не дозволить битися, і директор школи.

Ганя Миросю й у клас увела, посадила за парту, поряд із незнайомою дівчинкою.

– Тебе як звати? – зразу ж спитала її Мирося.

– Маруся…

– Давай будемо дружити?

– Згода!

І поки всі поприходили та порозсідалися по своїх місцях, Мирося знайшла собі ще двох нових товаришок – Віру й Галю.

Першого дня зі школи додому Мирося мала йти сама. Була обідня пора, немилосердно смалило сонце. Вона стала за ворітьми й замислилась: якщо чвалати по дорозі – далекувато. Можна було б вийти навпрошки до берега і там ще й заховатися під крислаті верби. Тільки ж тоді виходило, що треба йти просто повз Маньчину хату – Миросі трохи лячно. Але резинки від панчіх поврізалися у ноги й поробили по тілу глибокі й пекучі рови. Миросі хотілося якнайшвидше вже роззутись – і вона обирає верби. Мала школярка звертає убік із дороги, виходить до містка, аж тут і Манька стоїть із прутом, вже чекає!

– А, це ти, Миросько?! Рушай сюди, я зараз тобі як дам! – і махає, хвоцькає прутом кругом себе, підступає ближче, ближче…

– Ану ж тільки попробуй!!! – раптом несамовито кричить Мирося і йде сміливо – прямо дивиться Маньці в очі. – Тільки спробуй мене зачепити! Я вже в школі вчуся, зрозуміла?!

І Манька чомусь відступила. Вона здивовано подивилась на дрібненьку Миросину фігурку, опустила додолу прута і пішла геть.

Наступного дня вчителька повчала:

– Дітки, вам треба навчитися до людей здороватись. Особливо до старших. От йде людина – а ви до неї й поздоровались, і низенько вклонилися. Запам’ятали?

Про поклонитись і сказати «добридень» моя Мирося знає, я її того навчила, а от здороватись… Того дня вона прийшла зі школи, переодягнула плаття – на старіше, та й побігла гратися до нової подружки, до Марусі. Аж біля баби Марці глядь – а назустріч сама вчителька йде!

– Здоров!!! – кричить до неї Мирося, стала й поклонилась.

Ганна Михайлівна тільки головою похитала.

– Миросю… – каже тихо. – Так не можна вітатися. Як ідеш рано, то треба сказати «добрий ранок», удень – «доброго дня», а увечері – «добрий вечір», зрозуміла?

Так Мирося потім усе життя й казала…

У школі вчителька вже завдає домашнє завдання – писати гарно букви. А я писати не вміла, неписьменна. Маруся не мала часу. Ганя теж не дуже у тім ділі вправна. Іван не хоче. Не було кому й допомогти дитині!..

От Мирося й сиділа подовгу над тими зошитами. Сидить собі, мудрує, старається, щоб вийшло гарно. Аж тут не зловчиться – та набере більше, ніж слід, чорнила, поставить пляму! І все в неї спочатку якось ішло вбік та криво.

Мирося й побігла за поміччю до двоюрідної сестри – Антося вже на той час перейшла у другий клас!

– Приходь до мене із зошитами, – розрадила її Антося. – Я тобі гарно напишу, сама, – я ж умію!

І Мирося пішла.

А там – Антося сіла та й списала усю сторінку! Прийшла Мирося додому, виймає зошита, милується – так втішно!

– Подивись, як у мене гарно! – ще й похвалилася вона Іванові. – Назавтра буде п’ять!

Але Іван чомусь не зрадів за сестру, він страшно витріщив очі та як закричить:

– Що?! Тобі треба самій навчитися писати!

– У мене не виходить самій, хай краще