Віктор Рубенович Балаян - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

мене бліде, аж посиніле обличчя зовсім юного курсанта. На цьому обличчі, що ніби пливло в тумані, виділялися лише благаючі очі й тремтячі губи.

Права моя рука зробила кидальний рух. Тієї ж миті иравий катер вистрілив буксирним кінцем.

Його піймали й закріпили на шхуні.

Ліва рука чекала. Їй було важко, її судомило, але й вона зробила такий самий рух, як права.

Другий буксирний кінець закріпили на борту.

Тепер я тримав шхуну двома руками, перебираючи канати, відводив їх і вирівнював. Шхуна ковзала по хвилях, провалювалась, і тоді я висмикував її з безодні. У мене було таке враження, ніби я намагаюся втримати у воді голими руками дуже сильну слизьку рибину.

Мозок працював з найвищим навантаженням, даючи команди обчислювальній машині. Машина робила мільйони розрахунків. У мене обертом ішла голова, треба було переключитися на захисний режим, та я боявся, що за той час, поки буду переключатися, на мить втрачу контроль над рукою-катером. Обличчя курсанта все ще пливло переді мною, ледь розмите, затуманіле. Я спитав себе, чи це жартують клітки сітчатки очей, чи клітки пам’яті? Та шукати відповіді було ніколи.

Кілька разів сильно смикнуло праву руку, гострий біль пронизав її від кисті до передпліччя. Я ледве не випустив каната. Мої пальці мимоволі розтискувалися. З’явилося відчуття, що зник середній палець. Я мимоволі кинув погляд на руку, стиснуту в кулак. Середній палець був зовсім білий, неживий. Треба було негайно розціпити кулак, розслабитись. Але тоді…

Люто завиваючи, сіро-зелений вал завертів білі вуса піни й ринувся на катер. Навалився на нього, підім’яв. Катер клюнув носом, потім вирівнявся і одразу ж провалився кормою.

Жорна оберталися в моїй голові, червона пелена заслала очі. Та й скрізь неї я бачив те ж юне обличчя, якому загрожував вал з білими вусами, готовий змити і його, і мене, і ще мільйони крихітних живих острівців. Цей вал здавався мені посланцем і зброєю природи, нещадної до своїх витворів, якщо вони слабкі. А щоб стати сильним, щоб встояти проти зазубрених гребенів, є тільки один шлях — злютуватися, стати смугою суш, упертися всією масою і не дати себе зсунути. І тоді море, не змігши знищити нас поодинці, вгамується, стане слухняним і ласкавим, почне наносити пісок і каміння, розширюючи і укріплюючи ту смугу суші, яка виявилася сильнішою від нього.

Мені вдалось і цього разу вирівняти катер, вирвати здобич буквально із самої пащі моря. І воно зі злості шпурнуло його на риф. Гвинт катера продовжував обертатися, намотуючи на себе обірваний трос.

Удар. Скрегіт металу. Нестерпний біль у руці.

Тільки б не розігнути пальці!

За моїм наказом робот Тім стрибнув за борт, щоб очистити гвинт. Безумство. Я це знав, проте більше нічого вдіяти не міг. На одному канаті шхуну не привести в бухту.

Здибився новий вал, глухо заревів і пішов в атаку. Прощавай, вірний Тіме! Мені було шкода його, як доброго покірливого слугу, майже друга. Але я не міг забути благаючого обличчя, виліпленого з такого ж матеріалу, як і я.

Рука заніміла. Пальці розціпилися…

Залишались одна рука, один катер, один канат. І мозок, який, блискавично перебираючи варіанти, підраховує і розраховує, спрямовує машину, дає їй вольове начало.

Я пам’ятаю все так чітко і ясно, наче це відбувається зараз. Пам’ятаю, як наморочилось у голові й тріщало в скронях, пам’ятаю нещадний біль у потилиці, скрегіт жорен, коли здавалося, що іще мить — і мозок не витримає напруження, я збожеволію.

Коли катер із шхуною поминув вхідні буї і ввійшов у бухту, в мене вже не було сил радіти.

Я встиг переключити керування на обчислювальну машину, впав на постіль і заснув. Я не чув, як у мою кімнату ввійшли люди із шхуни, як вони відходжували мене.

Прокинувшись, я побачив перед собою знайоме обличчя з великими, круглими, втомленими очима.

— Здрастуйте, друзяко! — сказав мені лікар Барновськин.

— Здрастуйте, лікарю, — відповів я. — Будете сваритися?

— З якого приводу? — Його кошлаті брови підскочили.

— Я погано виконував ваші інструкції і очевидно захворів. Знову жорна запрацювали…

От коли він зареготав на все горло.

— Захворіли? Жорна? Та плюньте ви на них! Вони для вас більше не страшні…

Він устав і глянув у вікно. Я підвівся на лікті й теж туди подивився.

Море було залите сонцем. Воно переливалося, розгладжене й відпрасоване, натерте до блиску, воно зітхало — вмиротворене. Стояв дзеркальний штиль. І тінь від пірса тільки підкреслювала його пишноту, занурену в нього чашу неба і в ній — нерухомі пір’їнки хмар…

До скорого, дуже скорого побачення!

Борис”.

* * *

Я складаю листи акуратним стосиком. Тепер я розумію, кого бачив у вікні вежі маяка. Нового пацієнта лікаря Барновського.

І я вже знаю, що робитиму цього літа, як проведу відпустку. Я зберу своїх друзів-аквалангістів, і ми дослідимо підводні хребти від острова до континенту, проникнемо в таємницю їх виникнення. Адже вже сьогодні, після прочитання листів, в мене визріла догадка. Я згадав, що Борис був з’єднаний с островом і з морем за допомогою могутніх підсилювачів — антен, генераторів, обчислювальної машини… Згадав і його думки про те, що людину з’єднує з природою не лише прямий, а й зворотний зв’язок. Отже, не тільки те, що діється в природі, впливає на людину, а й навпаки, і ми ще не знаємо, в яких розмірах. Недарма Борис згадував східне прислів’я, що стверджує: “Згасла зірка — вмерла людина, вмирає людина — гасне зірка”. Так, тепер я догадуюсь, чому хребти такі дивні і не мають зморщок. Адже росли вони дуже швидко.

Я переконаний: кількість хребтів відповідає кількості хворих, що вилікувалися на острові і поновили свій зв’язок із материком людства. І отже, саме під час перебування там Бориса від острова до континенту простягнувся ще один хребет…

Михайло Слабошпицький
ХАЙ НАСНЯТЬСЯ ТОБІ КОНІ
Фантастичне оповідання

…І нараз їй привиділося, що назустріч — тіло до тіла грива до гриви — летять двоє коней. Вони зринули вниз прямо з холодної надхмарної високості, пропливли на зрожевшш прузі й розтанули аж там, куди вже не сягав затуманений зір.

Те видиво було таким несподіваним, що вона й не встигла пригадати, де вже колись бачила його. Вона могла б поклястися, що тих коней насправді не було, бо взятися їм тут, на мертвій планеті, просто нізвідки, хіба що з її пам яті; та все ж їй пекуче хотілося в них повірити. Без такої віри вона страждала б ще більше. Особливо страждатиме після зустрічі