Віктор Рубенович Балаян - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

мені приснилася Надія Климівна. Немовби народилася вона з піни морської й вийшла на берег у довгій сукні, всіяній блискітками — саме в такій сукні я бачив її на новорічному карнавалі. Була вона тоді манірною, граціозною — диво дивне — гарненькою. От які метаморфози відбулися з нею відтоді. Ну, та мені, можна вважати, байдуже. А втім, може, не зовсім байдуже… Потім розберуся…

Олегові перекажіть ось що. Якщо він” пе вгамується, я, коли повернуся, суворо з ним розмовлятиму. Дуже суворо. Нехай так і зарубає на носі. Досить йому мандрувати з вузу в вуз. Час зупинитися на чомусь, вирішити — що ж для нього головне: математика, музика чи вірші. А може, поєднати все це? Хай подумає над моєю останньою пропозицією. Математика з мистецтвом поєднуються навіть дуже просто. Досить пригадати приклади з історії.

Та найголовніше — він повинен зрозуміти, що, крім нього, є інші люди, яким він завдає шкоду своїми гасаннями. Усі свої вчинки він має обумовлювати вчинками інших людей, беручи до уваги їхні інтереси, бажання. Він же не в пустелі живе.

От пишу це й сам дивуюся: старі банальні істини починають звучати по-новому, набирають нового змісту.

Мені тут, як і раніше, добре, тільки за вами скучив. Та й в інститут хотілося б зазирнути — адже ми тоді саме починали досліди з препаратами, що роблять внутрічерепний тиск стійконезалежним від зміни атмосферних умов. Цікаво б знати наслідки…

Мій ідеальний слуга Тім починає мене дратувати своєю ідіотською постійною слухняністю. Вчора, коли він приніс на розносі бульйон по-камбарському, я подумав: “Невже ти жодного разу не спіткнешся й не проллєш ані краплі бульйону?”

І що ви думаєте? Він тої ж миті спіткнувся — навмисне, шибеник, — і плеснув бульйоном на мене. Що з нього візьмеш, з бідного, слухняного робота із заблокованою волею?

Якщо Валі не важко, хай усе ж таки подзвонить в інститут, дізнається про результати дослідів і напише мені. І ще прохання — довідатися, як там поживає Вадим Власов. Він — один з небагатьох, хто насмілився на зборах виступити за мене. Втім, і Артем Михайлович підтримав його. Передавайте їм моє сердечне вітання.

Щасливих вам пасатів і сім футів під кілем в усіх ваших справах!

Острів Борис”.

ЛИСТ ШОСТИЙ

“14 червня.

Здрастуйте, рідні!

Учора я ліг спати з виразним передчуттям бурі. Власне кажучи, передчуття було розраховане, виписане в рівняннях, і я сам дав команду приладам попереджати про насування бурі всі судна.

А сьогодні я прокинувся, коли за вікном, надійно відгороджені бетонними стінами, вирували стихії. Блискавки вогняними швами прострочували темне небо, наче міцно зшиваючи його з морем, з островом, зі мною. Різниця потенціалів між хвилями й хмарами — цими обмотками гігантського кондесатора — досягала восьмисот мільйонів вольтів. Мені тепер це точно відомо, адже вимір’ювальні прилади і зонди стали ніби моїми власними органами і показання їх перетворюються у сигнали, що біжать по моїх нервових волокнах до мозку.

Я вийшов з приміщення, і мої барабанні перетинки здригнулися від гуркоту. Грім небесний і грім морський злилися воєдино. Хвилі з божевільною впертістю штурмували неприступні скелі.

Море й справді збісилося. Я відчував, як здригаються хвилерізи, ніби зуби в роті, хитаються сталеві опори при вході в північну бухту. Велике каміння море шпурляло на берег, як із пращі.

Один за одним ішли на мене в атаку багатотонні вали, розбивалися об бетонний щит, але підносилися, розбиті, піднімаючи торочкуваті знамена, збираючи під них нових бійців. Здиблювалися коні, і шипуча піна капала з їх розпалених, розідраних ротів і ніздрів. Вигинали хижі спини чудовиська, вперто й методично били тарани.

Та раптом у моєму мозку сильніше за грім і удари хвиль зазвучав сигнал біди — три крапки, три тире, три крапки — три літери, від яких холоне кров: “SOS”, “SOS”…

Миттю повернулися мої вуха-локатори, нахилилися мої антени, запеленгували сигнал. Локатори намагалися вловити, мої підводні й надводні очі намагалися побачити, що там відбувається, хто кличе на допомогу. Мої руки — швидкісні катери — вже напружилися, готові мчати на допомогу туди, куди я їм накажу.

Нарешті я побачив, чи, точніше, відчув невелику учбову шхуну — тепер іграшку хвиль. Я побачив її рангоут і досконалі обриси корпусу, зараз такі жалюгідні і якісь несправжні.

Справжніми були тільки хвилі та я. Їм доводилося рахуватися зі мною, а мені — з ними.

Ось величезна хвиля, регочучи на все горло, звалила шхуну собі на плечі, трусонула її корму так, що перо руля стало в нейтральне положення, і жбурнула вниз, у вир, уже з обірваним штурмтросом.

Та враз простягнулися, розштовхуючи хвилі, мої руки-катери, помчали із швидкістю десятків вузлів, і на кожному — робот, готовий точно і безвідмовно виконати будь-яку мою команду.

Міць і лють хвиль були безмірні, та на моєму боці, крім моїх м’язів — могутніх турбін, були найтонші розрахунки, що народжувалися набагато швидше, ніж блискавки бурі.

Права моя рука майже доторкнулася до шхуни. Щоправда, рука тремтіла, неспроможна здійснити точних розрахунків, і доводилось давати поправки — сотні поправок за хвилину. Двигуни не встигали підкорятися. Катер звалився в ущелину між двома хвилями, диферент на корму склав двадцять сім градусів. Я ледве встиг вирівняти його, щоб наступну хвилю стріти у всеозброєнні.

Ще гірше було з лівою рукою — з лівим катером. Він розвернувся на крутій хвилі, клюнув носом і не встиг вирівнятися. Вода затопила клапани, які регулюють подачу мастила на турбіну. З надривом працювали циркуляційні насоси. Крен на борт досяг сорока двох градусів.

Зірвалися глухо принайтовлені предмети, і тоді зраділі хвилі могутнім ударом поклали катер на борт під кутом сорок чотири градуси — межею для остійності. Я відчув, як напружилися й затріщали м’язи на лівій руці, і знав, що так само — тільки набагато сильніше — тріщить і рветься оснащення, загрозливо скрипить корпус катера, вода захльостує двигун.

“Ліво на борт”, — подумки скомандував я.

Тьмяне сонце ніяк не могло розірвати туман над вигнутою лінією горизонту.

Робот Тім виліз на щоглу, закріпив фал. Звився мій прапор — прапор рятівників.

Звичайно, коли б на катері були люди, вони б не перенесли такі маневри. Відстань між катером і шхуною неухильно скорочувалася — 10 кабельтових… 4… 3… Здригаючись корпусом, катер зупинився у загрозливій близькості від шхуни на притихлій від такої зухвалості хвилі.

Другий катер підійшов одночасно з другого боку.

Тепер я побачив напружені обличчя людей на шхуні, які з надією вглядались у рятувальні судна. Особливо вразило