Леонід Миколайович Панасенко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Землю? Велетенський метеорит, комета? Зайшла антиречовина? Корабель інопланетян? Нейтронний вістун “чорної діри”? Висувалися найфантастичніші припущення і версії. Земля губилася у здогадах…

Леонідові Кулику йшов тоді 27-й рік. Він теж чув про сибірського феномена, теж дивувався його унікальністю. Але в той час студента Казанського університету хвилювали інші проблеми — він цілковито був зайнятий революційною діяльністю.

…Старовинний Троїцьк. Міська в’язниця. На днях сюди доставили одного пітерського революціонера. Його треба було звільнити за всяку ціну. Час побачень з арештованими. Десятки рідних, знайомих товпляться біля відчинених воріт. У цю мить до в’язниці під’їжджають дрожки. Кучер подає комусь умовний знак. Один із в’язнів вихоплюється з юрби, хутко стрибає на візок, і кучер чимдуж гонить коней. За кілька хвилин утікачі зникають за тюворотом.

Визволення революціонера не минуло для Кулика, а це був він, безкарно. Його заарештовують. Після відбуття покарання молодий Кулик приїздить із сім’єю до Міуса, де влаштовується помічником лісника. Тут, у Міусі, в житті студента настає переломний момент. До міста приїздить академік Вернадський. Вчений відразу оцінив допитливість і жвавий розум високого молодика в окулярах. “Нам прикомандирували дуже симпатичного, жвавого помічника — лісника Кулика, любителя мінералів і природи”, — писав з експедиції Володимир Іванович дружині. Там, в Ільменських горах, між маститим ученим і помічником лісника зав’язалася тісна дружба, яка тривала все життя. Зустрілися люди, об’єднані спільністю думок, відданістю справі, вірністю науці.

Після зустрічі з академіком Кулик переїздить до Петербурга, навчається в університеті, працює в Мінералогічному музеї. Розпочалося життя, сповнене великої творчої праці.

Якби Кулик прибув до Петербурга на кілька років раніше, він напевне зайнявся б дослідженням сибірської катастрофи, і вона, можливо, була б розгадана значно раніше і з меншими витратами сил. Однак життєві обставини склалися так, що на Підкам’яну Тунгуску Леонід Олексійович вирушив тільки через дев’ятнадцять років після падіння вогненної кулі, коли природа вже надійно сховала її таємницю.

Позаду в учня Вернадського вже була перша велика метеоритна експедиція. Буквально ганяючись за кам’яними гостями з космосу, Кулик об’їздив майже пів-Росії. Він побував у Києві й Саратові, Омську і Семипалатинську, Томську і Красноярську, Мінусінську і Канську — скрізь, звідки надходили повідомлення про падіння небесних тіл. До музею було доставлено близько двохсот космічних приблуд.

Тепер настала черга тунгуського гіганта. Залюблений у небо, а ще більше у рідну земну твердь, Леонід Олексійович не міг не зайнятися цим дивом. Він відчував на собі відповідальність перед наукою, історією, перед Вітчизною, на землю якої впав такий рідкісний гість із всесвіту.

— Оскільки це падіння сталося на території Союзу, — говорив Кулик в Академії наук, — то ми перед обличчям історії зобов’язані його вивчити, зафіксувавши всі наявні сліди цього явища. Тунгуський метеорит — грандіозна епопея метеоритної астрономії.

Ванавара зустріла Кулика рожевими спалахами бересту, похиленими дерев’яними оселями, дзвінким ґвалтом метких лайок і приглушеним сапанням оленів. Евенки привітно приймають “довгоногого Люче”, як назвали вони Леоніда Олексійовича. Кулик відкриває мету свого приїзду. Мешканців селища ніби хто підміняє. Вони стали цуратися дивного гостя, котрий кликав їх у “край мертвого лісу”.

Перед експедиційним загоном відкрилося дивоглядне, небачене видовисько. Ніби якийсь косар-гігант пройшовся тут, наче траву, поклав на землю буйний деревостій. Тиша. Ніщо не шелесне. Із завмиранням серця дивився Кулик на цю картину. Йому здавалося, що перед ним лежить не частка рідної впорядкованої планети, а якийсь позаземний шарварок, незбагненний космічний содом. “Приголомшлива картина відкрилася переді мною, — писав згодом Леонід Олексійович. — Тайга, котра ніколи не знала галявин, роздалася навсебіч, і могутні хребти білосніжних гір без будь-якої рослинності заясніли під яскравим промінням квітневого сонця… Ще недавно, як запевняли місцеві жителі, тут синіла тайга, безконечна, суцільна, могутня. Тепер уся вона знищена, повалена на землю, лежить паралельними рядами голих, без гілок і кори стовбурів, звернених своїми вершинами в протилежний від центру падіння бік…”

Це була перша зустріч Кулика з сибірським феноменом. Він навіч пересвідчився в достовірності падіння у районі Підкам’яної Тунгуски якогось небесного тіла. Якого?

Він зважився на відчайдушний крок-вирішив дістатися до місця катаклізму водним шляхом. Досі ще ніхто не наважувався на таке, тож навіть поради чекати не було від кого.

Коли збита з колод дараба відчалила, з берега долинув зловісний голос ванаварського шамана:

— Їдеш, байє? Ну, їдь, їдь…

Минув тиждень, другий… На сімнадцятий день Леонід Олексійович записав у щоденнику: “Шістнадцять днів ішли ми річкою Хушмо вгору, по двадцять разів на день переходячи її… врубуючись у завали нанесених водопіллям колод і переносячи вантаж на руках. Шістнадцять днів боролися ми зі стихією; і що не день — дедалі міцнішало усвідомлення того, що з кожним кроком я наближаюся до заповітної мети!”

Так, мета справді була близькою. Але не знав Кулик, якою саме виявиться ця “мета” і як довго йому доведеться йти до неї…

Ставши табором, дослідники почали вивчати околиці велетенської улоговини. Долаючи густі нетрі бурелому, вони кілометр за кілометром звужували коло досліджень.

— Немає ніякого сумніву, — каже своїм супутникам Кулик, — що ми виявили центр падіння метеориту. Космічний гість лежить десь тут.

Виходячи з попереднього досвіду, вчений сподівався знайти тверде небесне тіло. Велике чи мале — не важливо. Головне, що воно мало бути очевидним, матеріальним, таким, яке можна взяти в руки, як це вже було не раз у метеоритній практиці Кулика. Але… Розкопали одну вирву, другу… Даремно. Дісталися дна однієї баюри, другої… Марно. Жодної брили, ніякого каменю, бодай камінчика чи навіть мініатюрної скалки. Пустка пусткою. Кулик розгубився. Такого ще не було в його практиці.

— Побий мене бог, але я нічого не розумію, — розвів він руками, стоячи по коліна в багнюці. — Такий гігантський вибух, таке класове повалення тайги, а винуватця всього цього хаосу катма.

Натомлені супутники вченого мовчали. Що вони, малоосвічені і далекі від науки люди, могли сказати? Дехто з них гадав, що Люче шукає золотий камінь, і тим пояснювали його наполегливість. Золото є золото…

Кінчався провіант, майже не лишилося патронів. Люди падали з ніг від утоми. Захопивши проби грунту та фляги з болотною водою. Кулик повернув назад. Залишаючи володіння бога Огдп, він був певен, що щз не раз потривожить “край мертвого лісу”…

Рівно через рік Леонід Олексійович знову прибув до Ванавари. Забачивши гостя, дітлахи подалися навстріч:

— Люче приїхав!.. Люче піде до Огди…

Евенки вже не сторонилися Кулика. Вони пройнялися до нього довір’ям. Один тільки шаман затаїв лихі наміри.

— Пливеш, байє? Ну, пливи, пливи, — знову лиховісно крякав він на високому березі, недобрим поглядом проводжаючи через два тижні куликовську флотилію.

І друга