Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

бої за позицію «Алмаз». Я спершу не знала, що відбувається. Обстріли починалися десь о сьомій ранку, а потім вступало важке озброєння. І так тривало тиждень. Багато прилітало в поле перед нами. Було пару днів, що ночувала в погребі — набридло бігати постійно в погріб і нагору, тож вирішила там і спати.

Хлопці ставилися до мене добре, підтримували. Бувало, що допомагали почистити картоплю, дров притягти чи сміття винести. Пару разів шоколадки приносили. Там я познайомилася зі своїм нинішнім чоловіком. Це сталось у грудні 2016-го, коли я розвозила продукти по позиціях. Це була остання точка на той день. Він вийшов, застрибнув на кузов машини і, такий: «Боже! Їжа, продукти! Ми вже три дні нічого не їли», — а я на те: «То забирай усе!» Отаким було наше знайомство. Потім він часом приходив на нашу позицію, просто вітався і все. А далі так вийшло, що мене перевели до його взводу на кілька днів — їжу готувати. Там почали спілкуватись, а потім і зустрічатися. Навіть на війні є місце для романтики. Якось був обстріл неподалік, вибухи… А в нас на позиції альтаночка така, зі столиком, ми з ним сидимо, чай-каву п’ємо, говоримо… Чим не романтика?

Готувала максимум на 70 осіб на добу, але зазвичай було менше. Зранку одні встали, поїли і пішли на позиції, поки наготуєш другу порцію — вже другі повернулися, і треба готувати, потім треті… Разом виходило кілька десятків людей за день. По півтора відра картоплі доводилося чистити — якщо на пюре, на денну порцію супу чи борщу для хлопців — відро. Вставала о шостій ранку — і до плити. Зранку щось, що швидше робиться, наприклад, макарони. Потім одразу готувала обід, а між обідом і вечерею мала трішки вільного часу — могла й відпочити, поспати.

Меню складала за принципом — аби не щодня однакове, бо хто ж захоче те саме їсти по кілька днів поспіль? Але особливих вимог якихось у хлопців не було. Тож готувала для них, як удома — макарони, плов, картопля, рис, каші з підливками. Запікала в духовці картоплю із салом і рибу, коли мені привезли газову плиту на позицію. Любили плов — він і найпростіший для мене був у тих умовах, і смачний якийсь виходив, тож ним частувала хлопців через день. Секрету того фронтового плову не було — просто вже пропорції були оптимальні дібрані й довго готувала його на відкритому вогні — може, через те так смачно й виходило.

А потім мене поранили. Це була шоста ранку, «прихід». Прийшовся він на сусідню кімнату. Мене викинуло вибуховою хвилею з ліжка, воно саме підстрибнуло аж до стелі, впало і загородило вихід із кімнати. Після першого вибуху я просто залишилася лежати на підлозі. Вікно теж замуроване. Я намагаюся вибратись, але через те ліжко не можу вийти з кімнати. Я почала кричати і кликати на допомогу. Хлопці після першого вибуху вибігли і поховались у погріб. І я почула другий «вихід». І вже всередині було якесь відчуття, що воно до мене летить. Впала на землю, згрупувалася, знала, що треба максимально притиснутись до підлоги… І думаю: «Мабуть, це все. За першим разом прокинулась, а другий — куди вже…» Я ж уже знаю, що коли від хлопців за 5–6 метрів падає, вони від осколків стають як сито, а тут — зовсім поряд. Сказати, що було страшно, — це нічого не сказати. Дуже страшно… І потім почула голос побратима — він кричав, шукав мене. Я якось таки перелізла через те ліжко. Він спитав мене, де болить, я відповіла, що болить нога. І втратила свідомість.

Прийшла до тями, коли мені джгутом перетягували ногу. Що її ампутували, я дізналась уже в Покровську, у шпиталі. Я попросила поправити ногу, а мені сказали: «Яку ногу? В тебе її вже немає». Потім розкрили мене… А я боялася поворушити ногою — що лівою, що правою… А коли розкрили — побачила, що вона перебинтована і її там немає. Я навіть не пам’ятаю, які були емоції. Просто плакала. Мені було прикро, було боляче. Не стало ноги — як це?! У голову не вкладалося. Коли я відійшла від наркозу, почала дзвонити своєму хлопцеві. Він сказав, що вже в дорозі, що все знає. Приїхав, підтримував, допомагав, все, що треба, робив. Пам’ятаю, сказав: «Нічого страшного не сталося, не хвилюйся. Просто будемо прогулюватись трішки повільніше тепер». Не відходив від мене ні на хвилину.

Підтримка Льоші й батьків допомогла мені пережити це і йти далі. Мені важливо було, що Льоша мене без ноги не покинув, не сказав: «Ізінітє-простітє», — а доглядав і допомагав на ноги стати наново. Був один хлопець, Ігор, його мій Льоша витягав пораненого. Коли я приїхала в госпіталь на реабілітацію, він теж там лежав, теж з ампутацією. Я його почала тормошити — то в магазин, то прогулятися, то в місто, не давала йому спокою. Сама займалася спортом і його примушувала. Так намагалася розворушити і його, й інших, хто був зі мною там, у шпиталі. Я була активна весь час, тренувалася, щоб якомога швидше стати на ноги. Чоловіки дивились і теж ставали жвавішими, навіть ті, хто перед тим кілька місяців не хотів рухатись.

Перша прогулянка відбулася в київському госпіталі. У неділю мене поранили, а в середу я вже була у Києві. Мені дозволили виїхати на каталці, лежачи, на прогулянку. І тут я зрозуміла: дороги в Києві погані — то дрібниці, справжній жах — це доріжки для пішоходів! Мене трусило шалено, нога боліла. Але світило