Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

випадку, лише тоді, коли це може призвести до небажаного розриву з родиною Гедвіг. Леонід відважився на це не тому, що цього хотіла Гедвіг і він їй про це обіцяв, сам він теж палко бажав цього, щоб прив'язати її до себе назавжди. Хай там що буде, відтепер вони чоловік і дружина, аж поки їх розлучить смерть. Гедвіг відчувала це саме ж, і ці декілька слів, які треба було вимовити, ледве видушила з себе крізь сльози. Цього ж вечора запитала знову: «Чому нам не втекти? Адже повертатися вже не треба!»

І він знову відповів: «А мої батьки, мої сестри...»

— Я так боюся, милий, страшенно боюся. Зараз ще маємо можливість утекти.

Він лише погладив її у відповідь, і вона заплакала.

— І ти ще захищаєш таку владу. Від влади, яка таке виробляє, ти чекаєш визволення людства!

Перечити було безглуздо, не було сенсу пояснювати, що новий суспільний устрій так просто з неба не падає, що за нього треба було боротися і що ця боротьба завжди пов'язана з жахіттями. Він знав, що вона весь час думає про втечу, що страх її перед поверненням з кожним днем зростав. І все ж вона вийшла за нього. Безоглядно, не ставлячи жодних умов. Тепер же вона була абсолютно безпорадна. Їй не залишалося нічого іншого, як благати: «Давай утечемо! Хіба не бачиш, мені страшно!»

Він знав, що вона не боягузка, це заговорив у ній інстинкт, який попереджує про небезпеку. А причини для страху були. Зараз ще можна втекти, але хто дасть гарантію, що така можливість повториться? Це просто самогубство наважитися на такий крок, але зволікання — теж загибель.

— Навіщо ти таке говориш? — запитав він раптом, хоч вона і не промовила жодного слова. — Якби втеча була виходом із становища, то я б це зробив, розумієш?

Вона не могла його зрозуміти, бо не знала, що Леонід для них значив. Вони переслідуватимуть його повсюди, вони знайдуть його хоч на краю світу. Гедвіг не знала, що єдиним його порятунком могла стати тюрма на Заході. Цього вона не могла збагнути, а він наполягав на своєму, щоб вона не мучила його своїм страхом, який лише його розслаблює. Гедвіг відігнала свої хвилювання, обняла його, нашіптуючи слова розради.

У травні вони повернулися до Москви. Їм дали маленьку однокімнатну умебльовану квартиру, яка належала співробітнику КДБ, що перебував у відрядженні. Квартира мала балкон, кухоньку та ванну, нічого такого особливого, але для молодят у Москві — це було щось надзвичайне. Оскільки весняний семестр у Педінституті іноземних мов добігав кінця, до нього прикріпили викладачку німецької мови, яка двічі на тиждень готувала його до другого курсу. На думку Леонідового куратора, йому треба було ще взятися за вивчення англійської мови та освоїти професію радіомонтера або перукаря, оскільки Гедвіг була перукаркою. Прохання Гедвіг влаштуватися десь на півставки, було відхилено. «Можливо, пізніше», — відповів Юрій. Поки що їх хотіли тримати ізольованими.

Вже з самого початку Гедвіг допустилася помилки. У своєму бажанні бути якомога невимушеною, вона якось показала Юрію фотографії шлюбу, де на одній із них вони стояли перед церквою. Це сталося, перш ніж Леонід устиг щось заподіяти. Він не повідомив керівництво, що вони взяли церковний шлюб, отож йому залишалось лише прокоментувати: «Вся родина вважала за ганьбу, якщо не візьмемо шлюб. І щоб зберегти мир та спокій, ми погодились». Цей промах її роздратував, а Леонід всіляко намагався її заспокоїти, наголосивши, що треба бути ще обережнішими.

Наскільки це нагадування було доречним, з'ясувалося через декілька місяців. У квартирі раптом появилися блощиці. Спочатку ніби все було гаразд, до квартири ніяких речей не завозили, та все-таки паразити появилися. Якось Гедвіг, яка вже чекала дитину, прокинулася і вбила одну. Для неї, з її вираженою охайністю, це була трагедія, і наступного дня негайно розпочали на них полювання. Відсунувши ліжко від стіни та знявши плінтуси, він почав усі шпарини заливати кип'ятком і побачив два проводи.

— А це що таке? — запитала Гедвіг.

— Я піймав парочку, — відповів він і наказав їй жестом замовкнути. Тоді повів її до ванної, до упору відкрутивши кран з водою.

— Думаю, що у нас встановлено мікрофон.

Щоб у цьому переконатися, Леонід обережно зняв з проводів ізоляцію і під'єднав свій магнітофон.

— Підемо сьогодні до парку Горького? Погода сьогодні чудова, і непогано було б прогулятися, — голосно проказав він і дав їй жестом зрозуміти, щоб вона відповіла. Гедвіг настільки була приголомшена, що насилу видушила з себе: «Добре». Потім Леонід від'єднав магнітофон, перемотав плівку і включив відтворення. «Підемо сьогодні до парку Горького? Погода сьогодні чудова, і непогано було б прогулятись» — розляглося в кімнаті. Звук був слабкий, можливо, через поганий контакт, а може, тому, що магнітофон не був надто потужний. Він його використовував для коригування вимови. Тепер було ясно, що їх підслуховують, зрештою, нічого нового в цьому не було. Його реакція на це відкриття була чисто діловою, йому було дуже неприємно, проте обурення не викликало. А Гедвіг ніяк не могла прийти до тями, хоч у Берліні і чула про такі речі. Тепер вона просто злякалась, адже Леонід постійно попереджував про небезпеку. Інколи вона і боялася, але це відкриття повернуло її до реальності. Чим довше вона над цим думала, тим сильніше зростали у ній лють і обурення. Вона навіть хотіла, щоб Леонід перерізав проводи.

— Це нонсенс, — сказав він, коли вони вийшли на вулицю. — Це і так нічого не дасть. І чого цими методами так обурюватись? Це виб'є нас із колії, а нам тепер ой як потрібна ясна голова!

20

Про знахідку Леонід вирішив промовчати. Та через декілька тижнів вони отримали листа від Гедвігового батька у розкритому конверті. Гедвігова родина надсилала листи на варшавську адресу і вірила, що молоді там живуть. Листи від своєї родини Леонід отримував на номер поштової скриньки в Москві. Про те, чи їхні листи відкривають, чи ні, він