Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

коли-небудь говоритиме про права людини всерйоз, не лише в контексті «боротьби з міжнародним тероризмом». А розвиток ситуації у країнах СНД використовується переважно для підтримки режимів, якщо точніше — конкретних політичних фігур — президентів. Не можу згадати і десятка заяв МЗС Російської Федерації з приводу порушень прав людини в Казахстані чи Білорусі, в Азербайджані чи Узбекистані, а тим паче в Туркменистані. Насправді, як можна докоряти Туркменбаші у придушенні інакомислення, якщо «Газпром» досі не підписав вигідного контракту для транспортування туркменського газу.

Чи буде коли-небудь СНД територією свободи? Не свободи своєрідного волевиявлення чиновників, коли вони, російські або казахські, наприклад, по-своєму оцінюють розвиток демократичних інститутів. А свободи принципів, задекларованих у конституціях країн СНД. Чи все-таки ця територія зберігатиме багато радянських принципів, коли права були тільки в однієї людини — Чиновника?

Звичайно, для всіх країн СНД, включаючи і Росію, таке вільне ставлення до конституційних прав характерне не лише для правлячої еліти. Суспільство перебуває в такій самій ситуації, здебільшого розцінюючи свої свободу і права за принципом радянського анекдота: «Я начальник — ти дурень, ти начальник — я дурень». Ось чому Комісія з прав людини СНД не пропрацювала жодного дня. Начальникам це не треба, а населенню байдуже. Про цю дату — чергового ювілею Декларації очільників держав-учасників СНД щодо прав людини і основних свобод ніхто й не згадає. Не до того…

РІК РОСІЙСЬКОЇ ПРЕСИ

Напрочуд швидко представники влади підхопили ініціативу відзначати 300-річчя російської преси: президенти, губернатори, мери та інші чиновники написали привітання, а дехто взагалі особисто був присутній на святкуванні. Майже кожен із них підписав незліченну кількість грамот і вручив подарунки журналістам. Заразом нагородили і чиновників. До прикладу, в Тюмені знаком «Четверта влада. Заслуги перед пресою» нагороджені керівники найбільших підприємств Тюменської області й представники владних структур: головний федеральний інспектор у Тюменській області Сєрґєй Смєтанюк, голова постійної комісії обласної Думи Ніколай Баришніков, голова адміністрації Тюмені Степан Кірічук, мери Ішима і Тобольська Віктор Рейн і Євґєній Воробйов. Хто нагородив — не повідомляється.

Російські традиції проводити кампанії загальновідомі, ювілей російської преси — не виняток. Навряд чи всі чиновники знають, що насправді 300 років тому для пропаганди своєї діяльності імператор Пьотр I заснував першу газету «Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах». Дізналися вони про це зі службових обов’язків. Чи усвідомили свято самі журналісти? Не як дату, а як певний етап у розвитку журналістики?

Нове журналістське свято було затверджене у 1992 р. указом президента Боріса Єльцина, який замінив дату виходу першої комуністичної газети «Правда» на день народження першої імперської газети. У принципі, подія ця історично значуща, але не варто забувати, що майже всі ці 300 років російська преса була під п’ятою цензури.

Із 1865 р. центральним цензурним органом було Головне управління у справах друку. «Тимчасові правила про друк» 1882 р. надавали право міністерствам освіти, внутрішніх справ і Синоду закривати газети і журнали «шкідливого спрямування». Потім було Центральне управління з цензурного відомства. Тимчасовий уряд 27 квітня 1917 р. лише на кілька тижнів скасував цензуру, ввівши при цьому цензуру військову. В 1918 р. Лєнін підписав декрет, у якому наголошувалося, що закриття буржуазних газет і видавництв — тимчасовий захід і після остаточної перемоги радянської влади цензури не буде.

Перемоги не сталося. І формально цензура була скасована після появи в 1991 р. першого російського Закону «Про ЗМІ». Звичайно, велика роль Міхаіла Горбачова, який оголосив у 1987 р. політику гласності й плюралізму. І що? Через п’ятнадцять років соціологічне дослідження групи «Мониторинг. ру», проведене у травні 2014 року, показало, що 57 відсотків росіян виступають за введення цензури.

Тоді що ж відзначають у Росії? 300-річчя російської цензури? Дату виходу першої національної газети чи день, коли цар Пьотр Алєксєєвіч власноручно почав правити перше видання, доносячи до читача інформацію про свою діяльність? За святковими заходами і вітаннями ми не повинні забувати, в якому стані російська преса та чому через 300 років проблема цензури знову актуальна.

Преса так і не змогла звільнитися від «ґосударєвого» ока. Влада постаралася дискредитувати чинний Закон «Про ЗМІ», роз’єднати журналістське співтовариство, створивши альтернативні організації, винайшовши нові способи тиску на пресу та її приручення. У Сибірському федеральному окрузі з ініціативи влади намагаються створити (на рівні регіону) громадську палату з інформаційних суперечок. Генеральна прокуратура невпинно обіцяє розкрити старі злочини проти журналістів, а губернатори і мери активно порушують кримінальні провадження та судяться з місцевими журналістами. Закриваються газети, радіостанції, інтернет-сайти і телекомпанії.

Як і раніше, за оцінками міжнародних організацій, Росія залишається небезпечною для журналістів країною. Ну як ще назвати жахливе ставлення влади Нижнього Новґорода, що спокійно спостерігала, як на телеканалі ННТВ за 2002 рік 15 (!) разів відмінявся показ програми Валєнтіни Бузмакової «Политическая кухня»? Або усталену традицію відвідин редакцій і переслідування журналістів співробітниками ФСБ. А як вам закриття редакцій за рішенням санепідемстанцій через те, що температура повітря у приміщеннях на два градуси вища встановлених норм (мешканці Валдая, напевно, помруть зі сміху, дізнавшись, що в Росії діють температурні норми)?

Звичайно, не все так просто у взаєминах російської преси і влади. Мав рацію декан факультету журналістики МДУ ім. М. В. Ломоносова Ясєн Засурскій, який сказав напередодні свята: «Сьогодні відбувається не стільки випробування змаганням із владою, скільки випробування свободою. Є свобода, і свобода виявилася дуже суворим екзаменатором. Здається, свобода є — розуму не треба. Виявляється, свобода вимагає відповідальності й розуміння інтересів аудиторії».

Але чому ми знову позбавлені змоги говорити з владою на рівних? Мабуть, дванадцяти років, коли преса намагалася бути вільною, замало, щоб сприймати вітання не як чиновницький захід, а як подяку за чесну і необхідну для суспільства (не для начальників) працю.

СПОСТЕРІГАЮЧИ ЗА ПОЛЬОТОМ ЛЬОТЧИКА РУСТЕЛІ

У серпня 2004 року я побачив «шедевр» — добірку фотографій у газеті «Московский комсомолец» — три світлини президента Саакашвілі й три — Адольфа Гітлера. Фоторедактор газети постарався: дуже схожі були ракурси і жести. Зміст статті — відповідний.