Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

помічали швидко і так само швидко карали, звільняючи з гурту. Тому Євген вважав, що дівчина з її волелюбною натурою радше піде звідти, аніж дозволить себе зламати. Її повернення до України було, на його думку, питанням часу. Врешті-решт, вона набула достатньо досвіду, щоб розпочати сольну кар’єру в Києві. Тим більше, що мала готові пісні для свого першого альбому з умовною назвою «Сніданок біля моря». А поки що Євгенові залишалося чекати, коли кохана дозріє до цього рішення. Він сподівався, що часу вистачить на погашення банківського кредиту за житло.

Якось після безсонної ночі, сповненої мрій про майбутнє з Жанною, Чубенко пішов до шефа. Замахнувся на аванс у три тисячі доларів. В редакції були випадки, коли декому надавалась така допомога. Але Євгенове прохання шеф відмів ще з порогу, давши зрозуміти, що часи вже інші або ж надто зміняться невдовзі, та й Євгенові заслуги перед редакцією незрівнянно менш значущі, ніж, скажімо, в того ж таки «Департаменту чесних послуг». Натомість редактор завантажив Чубенка новою справою:

— Добре, що ти зайшов. Треба під’їхати у банк «Рідний край». Там конфлікт з авіаційним виробничим об’єднанням. Закон на боці банку, але генеральний директор впирається.

Редактор переказав закручений сюжет. Спочатку виникла ідея створити міжнародний порт повітряного сполучення для вантажних перевезень. Місцем для нього обрали містечко поблизу Києва. Зрозуміло, йшлося про великі літаки, такі як, скажімо, «Руслан». Аеропорт був украй потрібним, але навіть держава як власник втратила контроль над діями виробничого об’єднання. Воно перетворилося на монополіста ринку й мало в цьому містечку власні інтереси. Як пояснив Чорнята, приводом для публікації мав стати запеклий конфлікт між підприємствами — малим і великим. Власне, спір виник навколо надсучасного складу паливно-мастильних матеріалів. Хоча цей об’єкт збудувало невеличке спільне українсько-російське підприємство, могутній сусід мав намір рано чи пізно підім’яти його під себе.

Власне, ця історія спливла тому, що банкіри зажадали повернення боргів. Але спільне підприємство коштів так і не повернуло, оскільки поки не почало працювати. Підступитися до свого майна працівники не могли. Після того, як будівельники здали об’єкт в експлуатацію, виробниче об’єднання розпочало судову тяганину проти його власників.

— Може вийти цікавий журналістський матеріал. Ось телефони, вирушай туди негайно. Там усе розкажуть докладніше.

У приймальні Євген зустрів похнюплену Христину, яка згрібала зі столу якісь документи.

— Звільняється, — пошепки пояснила йому гарненька секретарка, коли Човник зникла за дверима.

Хлопець пригадав, як на останній «летучці» Валерія шпетила Христю за якусь публікацію на першій сторінці одного з номерів останнього тижня. Виявляється, тямуща дівчинка примудрилася розмістити там розмістити звичайний платний матеріал, спекулюючи на актуальності теми. Ще й вибила місце для фото з рекламованою продукцією. Тепер той газетний номер із знімком, на якому красувалася розкішна сінокосарка, випалював душу Каперс. Що подумають про «Мою Україну» колеги з інших видань? Христя зазвичай огризалася, коли її бралися повчали. Але цього разу поводилася брутально, й це коштувало їй посади. Запропонували написати заяву на звільнення, та пішла Христя з редакції лише тоді, коли сама забажала. На той момент батько підшукав їй роботу в одному з аналітичних центрів.

Женя запізніло пожалів дівчину: бідолашна, ніде їй не сидітиметься затишно…

Банк, до якого відрядили Женю цього дня, ховався за старовинними церквами в історичному центрі. Журналіста зустріли похмуро. Майбутню публікацію заздалегідь вважали безглуздою. Позаду було двадцять судових розглядів. Хоча на руках у голови правління банку Владислава Крайнього залишилося позитивне рішення Верховного Суду, це не дало бажаного результату. Виробниче об’єднання вбухало в суди купу грошей, тому затялося й не збиралося здавати позиції. Відома юридична компанія з європейським капіталом, до послуг якої звернувся відповідач, чесно відпрацьовувала платню.

П’ятнадцять мільйонів неповернутого кредиту на той час не були дивиною. Зловживань вистачало. Справа вирізнялася з-поміж інших подібних лише тим, що за головними гравцями стояли великі «фігури». Керівник виробничого об’єднання вільно навідувався до своїх покровителів у найвищі кабінети. Саме з летовища цього підприємства на його нових літаках зринав у небо чинний прем’єр, один з кандидатів на президентський пост. Звідси здійснювалися його тривалі повітряні подорожі країною під час виборчої кампанії. Хоча б і з цієї причини середньому українському банкові переграти у майновому спорі суперваговика авіаіндустрії годі було й мріяти.

Розповідаючи Євгену цю історію, Крайній пожвавішав і запалився, наче перед цілою аудиторією здатних поспівчувати. Настільки відвертої авантюри відомих осіб, на такому рівні, в його практиці ще не було. Визрівав конфлікт — елітарний, з глибинним підтекстом і лиховісними метастазами. Козуб могла не сумніватися — на один судовий позов до редакції віднині побільшає.

Віра Терентіївна з легкою посмішкою спостерігала, як Євген вивчав численні документи, передані кредитором. Трохи стурбувалася, коли журналіст почав замовляти телефонні переговори з Тюменню, де було зареєстрованого одного із засновників підприємства, що опинилось у багатомільйонному боргу. Такі контакти виходили за окреслені банком рамки, несанкціоноване журналістське розслідування могло призвести до несподіваних результатів. Козуб стривожено блимала очицями на невгамовного колегу й ледь не лаялася вголос, ковтаючи сигаретний дим, — скільки ж ото грошей хлопець розтринькає на ці марні дзвінки до Росії? Вона ж, мов цербер, стояла на сторожі редакторського фонду.

З третьої спроби Євгенові вдалося відловити тамтешнього директора і поставив йому низку запитань. Вся справа мала такий вигляд, ніби Тюмень ніяким боком не причетна до тиску на збанкрутіле підприємство. Пресигував його, мовляв, один-єдиний учасник — виробниче об’єднання. Щоправда, саме воно й цікавило росіян найбільше. Уже кілька років поспіль навколо українського виробника тривали розмови про доцільність його переходу під крило російського авіабудівного концерну. Ця інформація Женю цілком влаштовувала. Картина більш-менш прояснилася.

Невдовзі Віра Терентіївна показала Чубенкові лист, що надійшов на ім’я редактора. Відома юридична фірма, яка представляла інтереси столичного виробничого об’єднання, повідомляла, що в зв’язку з недавньою публікацією подає на газету позов для притягнення її разом з автором до судової відповідальності за наклеп і оприлюднення відомостей, що ганьблять ділову репутацію підприємства. Представник позивача просив редакцію вказати справжнє ім’я автора статті та його домашню адресу.

Таке в Жениному житті сталося вперше. Увечері хлопець зателефонував до Херсона.