Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

«Даром Земовита» — першого зі Стожарів. То його я бачив у своїх снах: коли чоловік ступав на поле бою, в людей опускалась зброя. Та неможливо загасити полум’я, сиплючи з рук жарини. Тому Стожари не можуть змагатись людською зброєю — це спільне в усіх нас. Але є й відмінності. Кожного Стожара тягнуло до чогось свого, і ми усвідомлювали це з кожним роком дорослішання.

Осінь та зима видались для мене дуже дивними. Мало того, що я подружився з дівчиськом з довгими кісками і це не викликало вже ні досади, ні здивування в моїх друзів (а в мене періодично), то ще й мамин живіт збільшувався, як на дріжджах. Я бачив, звісно, вагітних жінок і раніше, але коли то твоя мама — все геть інакше.

Вечорами я часто сидів поряд із нею і торкався живота рукою. Я відчував життя всередині маминого лона не так, як усі інші — тільки поштовхи. Я чув биття маленького серденька і навіть вчував, коли маленькій дитинці, яка ще нічого не бачила, сняться сни. В цей час вона штовхалася та крутилась, і мама зойкала, а я сміявся, почуваючись зашкалююче-схвильованим і радісним. Маленька дівчинка незабаром мала з’явитись на цей світ. Моя молодша сестра.

— Ти можеш обрати для неї ім’я, — сказав мені якось тато. — Ти ж уже з нею спілкуєшся, а вона ще навіть не народилась.

Я думав десь із тиждень над цією пропозицією, і вирішив: сестру зватимуть Милою. Це було рідкісне, але надзвичайно ніжне ім’я, яке мало пасувати дівчині. Батькам сподобалось.

Мила народилася навесні. Якщо я зовнішністю вдався в маму — був білявим та мав світло-карі очі, то сестричка була схожою на батька — з темно-русявим волоссям і блакитними очима. Коли вона вперше посміхнулася, ми мало не розтанули.

Так було рівно до того часу, як мала почала просити їсти. І вдень, і вночі. Я раніше не уявляв, що можна плакати так гучно.

І вперше я побачив, як мама вдень ходить із зсунутим набік очіпком, а не з заплетеною в зачіску косою, і то було б кумедно, якби ми всі не були такими втомленими. Порання біля худоби ніхто не відміняв, і влітку, аби хоч трохи висипатись, я перебрався спати в стодолу, де помекували тихо овечки і косувала здивованим оком корова. Тут було дивно спати, але тихо. А тільки цього мені й треба було.

За те літо я витягнувся і доріс нарешті до Ориславового плеча.

— Отже, Чорногоре, сьогодні я хочу розповісти тобі одну легенду, — мовив якось Шукач. Ми сиділи з ним на галявині в лісі, що прилягав до Мурового з заходу. Тут, як і у всій Патрії, росли могутні високі дерева, хоч я чув, що на півдні вони ще більші. В їх кронах гніздились дуже різні птахи — від звичайних маленьких вівсянок, що були розміром із горобців, до чорнокрилів — великих птахів, що мали розмах крил понад два метри й славилися своїм розкішним оксамитовим пір’ям. Насправді чорнокрили дуже нагадували ворон, тільки значно більших, але вони не видавали такого різкого каркання і дзьоби мали коротші. Ми з хлопцями часто залазили на дерева і підглядали за гніздами чорнокрилів. Особливістю цих птахів було те, що вони жили не те що родинами — общинами. По кілька пташиних сімей в одному величезному гнізді, яке часто займало цілу крону і мало об’єм в кілька метрів. Гнізда ці нагадували фортеці, бо були складені з товстих гілок біля основи, з тонших довкола. А дно встелялося пір’ям та сіном — аби пташенятам було зручно. Коли вони народжувались, то в гнізді не було де яблуку впасти — такі стояли лемент і тиснява. Понад десять дитинчат щороку вимагали поживи й турботи, і батьки повсякчас літали, збираючи їжу, та годували потомство — й своє, й побратимів. Для цього годилось багато чого — від риби, яку чорнокрили виловлювали просто на льоту з Ожинки, до курчат, яких викрадали з сільських подвір’їв. Це завше було причиною воєн між птахами й людьми, але не надто кровопролитних. Птахів переважно лякали, зрідка — стріляли в них, коли пернаті спричиняли справді великі збитки. В культурі патрійців вже давно не було звички винищення цілих популяцій великих тварин та птахів, як це було в давнину, коли все величезне загрожувало життям значно менших, та не менш жорстоких і винахідливих людей. Стожари слідкували за тим, аби всі в Патрії мали право жити. Так вже повелося.

Чорнокрили літали між дерев, пронизаних золотистим промінням сонця, і гілля могутніх кедрів та кленів колихалось, мов від подуву вітру — а насправді від черкання великих крил. Мене завжди зачаровувало те, як ці велети можуть так граційно оминати перешкоди, вільно ширяючи як в неозорих небесних просторах, так і в хащах. Чорнокрили були найбільшими птахами тутешніх лісів. Я знав, що на півдні, в пригірській місцевості, що здавна називається Диким краєм, є й значно більші птахи. А ще — величезні ведмеді, рисі, вовки та інші звірі. Я мріяв там побувати, передчуваючи небезпеку й чудові пригоди. Мурове знаходилось в північній частині країни, якраз посередині між кордоном з Циркутою та Колісією, а що ближче до кордонів, то менш виразні саме патрійські природні відмінності.

— Яку легенду? — спитав я, відводячи погляд від гілля і зосереджуючись на Ориславові. Шукач сидів, заклавши ногу на ногу і спершись на стовбур дерева. Він був вбраний у свій звичний одяг — високі шкіряні чоботи та штани й сорочку з цупкого сірого сукна. Дружина Орислава, Весняна, також була Шукачем. Як і їх син, старший за мене на десять років. З ним ми бачились, коли я ще був маленьким — Рус повсякчас мандрував, зупиняючись в різних містах, та вже давно не навідуючись додому. Але з батьками він бачився, адже й вони часом від’їжджали хто куди. Все залежало від того, де