Камілла Лекберг - Крижана принцеса

— Зараз особливо важливо, щоб ми з тобою надалі мовчали. Ти розумієш це, чи не так?

Неллі говорила впевненим і суворим голосом. Вера кивнула й втупила погляд у коліна.

— Отже, я не можу сказати, що шкодую про всю цю історію з Алекс. Вона отримала те, на що заслуговувала, і я гадаю, що ти погодишся зі мною. Ця повія мала так чи інакше дістати покарання. Я завжди про це знала.

Вера відреагувала на різкі вислови Неллі лише коротким суворим поглядом, однак досі сиділа мовчки. Неллі відчувала несамовиту ненависть до цієї сумної та непохитної жінки, яка, здавалося, уже не мала власної волі в тілі. Типовий робочий клас із похнюпленою головою. Не те щоби вона сподівалася, що все буде по-іншому, але однаково не могла позбутися презирства до таких людей без класу й стилю. Те, що дратувало її найбільше, — залежність від Вери Нільссон. Сьогодні це багато важило для неї. Неллі змушена була запевнитися в мовчанні Вери. Так було раніше й так буде далі.

— Це неприємно, але сталося те, що сталося. Зараз найважливіше для нас — не квапитися з рішеннями. Усе має бути так, як воно є. Ми не можемо змінити минуле, тож немає жодного сенсу ворушити те, що вже трапилося.

Неллі взяла свою сумку, дістала з неї білий конверт і поклала його на стіл у вітальні.

— Це тобі трохи грошенят у касу. Тримай.

Неллі простягнула конверт, однак Вера не взяла його, а лише впівока поглянула на жінку неподалік від себе.

— Мені шкода, що так сталося з Андерсом. Можливо, це найкраще, що могло трапитися з ним. Маю на увазі, що у в’язниці немає доступу до алкоголю…

Незабавом Неллі зрозуміла, що затрималася надто довго. Вера повільно підвелася з дивана й тремтливими руками вказала на двері.

— Геть!

— Ні, моя люба Верочко, ти не маєш…

— Геть із мого будинку! Андерс не мав потрапити до в’язниці! Можеш забрати свої чортові гроші й іти до біса, триклята відьмо! Я добре знаю, чому ти прийшла, і мені байдуже, якими парфумами ти хочеш забризкати це. Лайном однаково смердить!

Побачивши ненависть в очах Вери, Неллі позадкувала до дверей. Вера випросталася, схрестила руки й дивилася Неллі прямо в очі. Здавалося, що все її тіло тремтить від злості, яку вона старанно приховувала вже багато років. Тепер не залишилося жодного сліду звичної покірності, і Неллі зніяковіла. Опуститися до її рівня означало б відреагувати на такі дії. Вона ж лише сказала правду. Треба вміти витримувати бодай трохи правди. Неллі поспішила до дверей.

— Вали звідси й ніколи не приходь сюди!

Вера викинула конверт на вулицю й зачинила двері. Неллі неохоче нахилилася й підняла його. П’ятдесят тисяч — не те, що можна просто залишити на землі. Вона почувалася приниженою, побачивши сусідів, які уважно спостерігають зі своїх вікон, як вона риється в бруді. Невдячна людина! Ну, вона ще почуватиметься до болю приниженою, коли їй бракуватиме грошей і ніхто не захоче найняти її прибиральницею. Її кар’єрі в родині Лоренсів покладено край, а більше Вері нема куди податися. Неллі ще побачить, як Вера приповзе на колінках за грошима. Однак вона вже покінчила з нею. Ніхто не принизить Неллі Лоренс. Її буде покарано.

Він почувався, наче його занурили у воду. Руки й ноги важкі: за ніч у камері вони закам’яніли. Голова боліла через брак алкоголю. Андерс оглянувся у квартирі. Підлога була брудною після поліцейських, які топталися там, поки його не було. Однак це не те, що зараз турбувало його найбільше. Трохи бруду по кутках квартири йому ніколи не заважало.

Він дістав шість пляшок міцного пива й влігся на матрац у вітальні. Спираючись лівою рукою на матрац, правицею відкоркував пиво. За мить великими ковтками він випив вміст пляшки до останньої краплі. Андерс щодуху кинув порожню пляшку через плече у вітальню, і вона гучно впала на підлогу в дальньому кутку кімнати. Утамувавши спрагу, він підклав під голову руки й втупив очі у стелю. Ненадовго дозволив собі заглибитися в давні спогади. Тільки в минулому він міг віднайти душевний спокій. Невимовний біль краяв серце Андерса сильно й безперервно. Він дивувався тому, як час може здаватися таким далеким і близьким воднораз.

У його спогадах завжди сяяло сонце. Асфальт під його босими ногами повсякчас здавався теплим, а губи після купання в морі завжди були солоними. Дивно, але він ніколи не міг пригадати щось інше, окрім літа. Жодної зими. Жодних хмарних днів. Жодного дощу. Лише сонце на безхмарному блакитному небі й легкий бриз, що колихав сині хвилі моря.

Алекс у легкій літній сукні, що обвивала її ноги. Її довге пряме волосся, яке спадало зі спини. Інколи він міг пригадати її запах так сильно, що відразу ж відчував його, і це пробуджувало тугу та біль. Полуниця, солона вода, шампунь «Тімотей». Інколи приємний аромат шампуню змішувався із запахом поту, який тоді зовсім не здавався неприємним. Колись вони, немов навіжені, летіли на велосипеді або здіймалися в гори, допоки ноги зовсім не перестануть слухатися. Тоді вони могли лягти на спину на вершині гори Ведде, витягнувши ноги до моря й поклавши руки на живіт, і насолоджуватися краєвидом. Алекс посередині між ними, з розпущеним волоссям і очима, які дивилися прямо в небо. У такі рідкісні, але цінні хвилини вона брала їх за руки, і здавалося, що вони одне ціле, а не три різні людини.

Вони старалися, щоб ніхто не побачив їх разом. Це зіпсувало б усю магію. Чари б тоді зникли й настала б сувора реальність. Реальність — це те, від чого за будь-яку ціну треба триматися подалі. Вона була гидкою та сірою й не мала нічого спільного із залитим сонцем світом мрій, який вони могли побудувати, коли були разом. Вони ніколи не розмовляли про реальність. Натомість дні наповнювалися тривіальними іграми й тривіальними темами для розмов. Ніщо не мало сприйматися всерйоз. Тоді вони могли удавати, що були непохитні, непереможні й недосяжні. Окремо кожен із них ніхто. Разом вони були «трьома мушкетерами».

Дорослі здавалися їм лише другорядними примарними створіннями, статистами, які крутилися у своєму світі й не мали до них жодного стосунку. Їхні губи рухалися, але не чулося жодного звуку. Вони жестикулювали, а їхні вирази обличчя залишалися німими й неемоційними. Вони були вирвані зі свого контексту.

Андерс усміхнувся своїм