Еріх Марія Ремарк - Три товариші

спати — так плавно йшла машина; швидкості ви й не помічали.

По зміні тону покришок ми помічали, коли мінялось покриття шосе. На асфальті вони свистіли, на бруківці глухо гуркотіли. Світло фар мчало перед нами, як два блідих довжелезних хорти, вихоплюючи з темряви то тремтячу алею беріз, то ряд тополь, то телеграфні стовпи, які шугали повз нас, то низенькі хатини, то вишикувані в мовчазному параді дерева на узлісках. А над нами пливло величезне небо в супроводі тисяч зірок, вився світлий туман Чумацького Шляху…

Швидкість зростала. Я вкрив Пат нашими пальтами.

Вона посміхалась до мене.

— Чи ти ж любиш мене? — питав я.

Вона захитала головою.

— А ти мене?

— Ні. Це ж щастя, правда ж?

— Велике щастя!

— Тоді з нами нічого і не скоїться, правда ж?

— Нічогісінько! — відповіла вона, схопивши під пальтами мою руку.

Дорога пішла на повороті вниз, мимо залізничного насипу. Замерехтіли рейки. Далеко перед нами замиготів червоний вогник. «Карл» заревів і кинувся навздогін. Попереду був експрес із спальними вагонами і яскраво освітленим вагоном-рестораном. Ми наздогнали поїзд і незабаром були з ним на одному рівні. З вікон нам махали люди, але ми не відповідали. Ми проїхали далі. Я озирнувся. Паровоз викидав дим, сипав іскрами. Він глухо тупотів у синій ночі. Ми перегнали його, — але ми їхали до міста, де таксі, ремонтні майстерні, мебльовані кімнати… А він тупотів мимо узлісь, через поля і річки в далечінь, у пригодницький світ просторів.

Нам назустріч хитнулись вулиці й будинки. «Карл» ішов повільніше, але все ще ревів, наче дикий звір. Кестер зупинив машину поблизу цвинтаря. Він не поїхав ані до Пат, ані до мене, а став просто десь поблизу, очевидно, думаючи, що ми хочемо побути самі. Ми вийшли з машини. Кестер і Ленц негайно ж, не оглядаючись, помчали далі. Я подивився їм услід. На якусь мить мене охопило дивне почуття. От вони поїхали, поїхали мої товариші, а я лишився, не поїхав з ними.

— Ходімо, — сказав я Пат, відганяючи ці думки.

Вона подивилась на мене так, ніби про щось здогадалась.

— Їдь з ними, — сказала вона.

— Ні, не поїду, — відказав я.

— Тобі ж хочеться поїхати…

— Таке скажеш!… — відповів я, знаючи добре, що вона говорить правду. — Ходімо!

Ми пішли вздовж кладовища, ще трохи похитуючись од вітру і швидкої їзди.

— Роббі, — звернулась до мене Пат, — я б краще додому пішла.

— Чому?

— Не хочу, щоб ти заради мене чогось зрікався…

— Що це ти надумала, чого це я зрікаюсь?

— Своїх товаришів…

— Я зовсім не зрікаюсь їх, адже я завтра вранці їх знову побачу.

— Ти ж розумієш, про що я говорю, — сказала вона, — ти раніше багато більше бував з ними.

— Бо тебе не було, — відповів я і відімкнув двері.

Вона похитала головою.

— Це зовсім інше.

— Звісно, що інше. Хвалити бога!

Я підняв її і поніс коридором до своєї кімнати.

— Тобі потрібні товариші, — сказала вона мені в саме вухо.

— Ти мені теж потрібна, — відказав я.

— Але не так, як вони…

— Це ще ми побачимо…

Я пхнув двері і спустив Пат на долівку. Вона не пускала мене.

— Я — дуже поганяй товариш, Роббі.

— Може й так. Але я й не хочу мати жінку за товариша. Хочу мати кохану.

— А я й не кохана, — промурмотіла вона.

— Хто ж ти така?

— Не половинка й не ціле. Так, фрагмент…

— А це найкраще! Це збуджує фантазію. Таких жінок люблять довіку. Стопроцентні жінки швидко надокучають. Повноцінні теж. А от «фрагменти» ніколи.

О четвертій годині ночі я провів Пат додому і повертався назад. Почало вже займатися на світ. Пахло ранком.

Я йшов додому вздовж цвинтаря, мимо кафе «Інтернаціональ». Коли ось відчинились двері шоферської пивнички біля будинку профспілок — вийшла дівчина. Маленький капелюшок, потерте червоне пальтечко, високі лакові черевики- я вже пройшов був мимо, коли раптом пізнав її…

— Ліза!

— То й ти ще живеш на цім світі? — сказала вона.

— Звідки це ти? — запитав я.

Вона зробила якийсь невиразний жест рукою.

— Ось чекала тут. Думала, що ти проходитимеш мимо. Адже це саме час, коли ти приходиш додому.

— Так, це вірно.

— Підеш зі мною? — спитала вона.

Я завагався.

— Не можна…

— Грошей не треба, — швидко вимовила вона.

— Не в тому справа, — відповів я необачно, — гроші в мене є…

— Ах, ось воно що, — гірко сказала вона і відступила на крок.

Я схопив її за руку.

— Ні, Лізо…

Худорлява і бліда, стояла вона на безлюдній сірій вулиці. Такою я зустрів її кілька років тому; жив я тоді самотній і безрадісний, ні про що не думаючи, ні на що не надіючись. Спочатку вона була недовірлива, як і всі ці дівчата, але згодом, коли ми кілька разів порозмовляли, стала довірлива й віддана. Стосунки у нас були не зовсім звичайні — часом я не бачив її цілі тижні, а тоді раптом вона десь стояла і чекала на мене. Обоє ми під ті часи не мали нічого й нікого, отож та крихітка тепла і сумісного життя, яку ми могли один одному дати, важила для кожного з нас більше, ніж то звичайно буває. Тепер я давно вже її не бачив, а відколи познайомився з Пат — ні разу.

— Де це ти так довго була, Лізо?

Вона знизала плечима.

— Хіба не однаково… Оце хотіла з тобою побачитись. Ну, то я піду собі…

— Як же ти живеш?

— Облиш… — відповіла вона. — Не силуй себе…

Уста її тремтіли, обличчя було зголодніле.

— Я трохи пройдуся з тобою, — сказав я.

Її злиденне, байдуже обличчя повії пожвавішало, прибрало дитячого виразу. По дорозі, в одній з шоферських пивничок, що були відкриті всю ніч, я купив їй трохи їстівного. Спочатку вона не хотіла, тільки коли я сказав, що й сам хочу їсти, погодилась. Але стежила за тим, щоб мене не скривдити, щоб мені не дісталися гірші шматки. Не хотіла, щоб я взяв півфунта шинки, на її думку, досить було й чверть фунта, якщо ми ще беремо франкфуртські сосиски. Але я взяв-таки півфунта та ще й дві порції сосисок.

Ліза мешкала в мансарді, яку вона собі трохи обставила. На столі-гасова лампа, коло ліжка у пляшці- свічка. По стінах-фото, вирізані з журналів та прикріплені кнопками. На комоді — декілька книжок — детективні романи, поруч з ними —