Микола Миколайович Носов - Щоденник Миколки Синицина

тікати, але в ту ж. мить відчув, як хтось цупко схопив його ззаду за комір, і чийсь верескливий голос закричав прямо у вухо:

— Ти куди ж це м'ячем гилиш, розбишако?! Нікуди тобі м'ячем гатити, окрім як по вікнах, лобуряко ти такий!

Толя обернувся, наскільки це було можна в його становищі, і, глянувши скоса, побачив люте обличчя старої жінки з коричневою бородавкою завбільшки з горошину над верхньою губою. Однією рукою стара цупко тримала Толю за комір, у другій руці у неї була чорна цератова сумка з продуктами.

— Я ненавмисне, — розгублено пробурмотів Толя, намагаючись вирватися.

— Я ось тобі одірву голову ненавмисне та замість шибки у вікно вставлю. Нема на вас, шибеників, упину!

— Знову у вас розбили, Одарко Семенівно? — спитала одна з жінок, що сиділи на лавочці біля піщаної купи.

— У нас, голубонько, аякже! Вже третій раз підряд б'ють, щоб їх трясця била! Шибок на них не настачиш. Ти з якої квартири? — запитала Одарка Семенівна і сильно струснула Толю за комір.

— З шістнадцятої, — признався Толя.

— А от і неправда, — сказала інша жінка. — Я в шістнадцятій квартирі всіх знаю.

— Але ж я не у вашому будинку живу, — відповів Толя.

— Ага, не в нашому! — зі злою посмішкою сказала Одарка Семенівна. — Мало тут наші б'ють вікна, то ще й не наші приходитимуть! Ходімо лишень до будинкоуправління.

Стара потягла Толю до будинкоуправління. Там сиділи кербуд і рахівник. Кербуд щось писав за столом. Рахівник щось підраховував на арифмометрі. Він при цьому курив, не випускаючи з рота цигарки, і мружився від диму, що потрапляв у вічі.

Ще там, на лавочці біля вікна, сидів вусатий чолов'яга в чоботях. Він теж курив цигарку, від чого в кімнаті дим стояв коромислом.

Потрапивши в цю отруєну димом атмосферу, Толя закашлявся, але Одарка Семенівна безцеремонно підштовхнула його вперед і, причинивши за собою двері, сказала:

— Ось, вікно висадив. Уже втретє розбивають, значить. Тільки було відлучилась до крамниці по продукти, повертаюсь, а цей як улупить м'яча ногою. Сама бачила. Наші всі на дачу поїхали, грошей мені обмаль лишили. Де я тепер на скляра два карбованці візьму? — Гм! — промимрив кербуд, одриваючись від своїх паперів. — Доведеться, друже мій, заплатити за шибку два карбованчики.

— Я принесу, — пробелькотів Толя.

— От, от, друже, піди-но і принеси.

— Так він і принесе, наставляй кишеню ширше! — пробурчала Одарка Семенівна.

— Слово честі, я принесу, — почав запевняти її Толя.

— А ти зачекай зі своїм словом честі! Підеш, тільки тебе й бачили!

— Правильно, — сказав кербуд. — Треба записати його адресу. Як твоє ім'я, прізвище?

— Толя Клюквін.

— Де живеш? Кажи адресу.

— Дем'яновська вулиця, будинок десять, квартира шістнадцять.

— Ну так от, Толю Клюквін, не принесеш двох карбованців на скляра, ми тебе за цією адресою негайно знайдемо. Зрозумів? — сказав кербуд, записавши адресу Толі.

— Знайдеш його, наставляй кишеню, — сказала недовірлива стара. — Він тобі намеле сім мішків вовни, тільки записуй.

Кербуд скоса глянув на Одарку Семенівну.

— Ну, це неважко перевірити, — відповів він. — Дем'яновська, десять. Це ж яке будинкоуправління буде?.. Здається, двадцять дев'яте…

Кербуд погортав зошит із списком будинкоуправлінь, що лежав перед ним, зняв телефонну трубку й набрав номер.

— Алло! — закричав він, зачекавши хвилину. — Це двадцять дев'яте?.. Подивіться там у будинковій книзі, чи живе у вас у шістнадцятій квартирі Толя Клюквін? Як?.. Живе?.. Ну, дякую… Що накоїв?.. Та нічого особливого. Шибку тут одній громадянці висадив… Ну, бабусю, ви не турбуйтеся, — сказав він, звертаючись до Одарки Семенівни і кладучи трубку на місце. — Тепер він од нас не сховається. Все правильно.

— Отож і підозріло, що все правильно, — сказав вусатий чолов'яга, який сидів на лавочці. — У нас тут у четвертому відділенні міліції випадок був. Затримав міліціонер хлопчака: стрибав на ходу з трамвая, а штраф відмовився платити. Ну, його, звичайно, міліціонер у відділення привів. Там, звичайно, питають: «Як прізвище?» Він каже: «Івась Сидоров», — тобто не своє прізвище назвав, а одного свого знайомого хлопчика. Його питають: «Де живеш?» Він їм і адресу цього Івася Сидорова дав. Ті давай дзвонити з міліції в будинкоуправління: живе, мовляв, там у вас Івась Сидоров? Їм кажуть: «Живе». Ну, ті, що ж, відпустили цього Івася Сидорова, тобто не Івася Сидорова, а цього хлопчака, який Івасем Сидоровим назвався, а наступного дня послали батькам справжнього Івася Сидорова повістку, щоб заплатили за свого сина штраф. Ну, батьки, звичайно, на Івася накинулися: «Що ж ти, — кажуть, — такий-сякий, з підніжки на ходу стрибаєш? Штраф тепер за тебе плати!» Хлопчина, звичайно, засмутився, в сльози: «Не стрибав я!» — «Еге, так ти ще й брехати, такий-сякий!» Бідолашний хлопець запевняє, присягається. Занедужав, розумієте, від такого недовір'я. Батьки бачать — щось не те виходить. Не став би хлопчина так дуже нервувати, якби правда. Батько, звичайно, побіг у міліцію. «Ми, — каже, — синові віримо. Наш Івась не буде на ходу з трамвая стрибати. Він хороший». Йому кажуть: «Вони всі хороші, коли дома сидять». Батько каже: «Однак я не платитиму штрафу». — «А не заплатите, — кажуть, — судити вас будемо».

Через тиждень там чи два викликають батька на суд. Батько приходить. «Товариші, — каже, — що ж це таке? Адже не стрибав він». — «Як, — кажуть, — не стрибав, коли тут усе: ім'я, прізвище, адреса — все точно записано». Хотіли батькові присудити п'ятнадцять діб арешту за те, що погано сина виховує і штрафу не хоче платити, та, спасибі, хтось напоумив викликати свідком того міліціонера, який затримав Івася, коли він з підніжки стрибав.

Ну, викликали, звичайно, міліціонера, показали йому Івася.

Міліціонер подивився і каже: «А я вже не пам'ятаю, який той хлопчина був, та, здається мені, цей Івась не той хлопчик, що я затримав». Потім він ще придивився до нього й каже: «Так, тепер я точно бачу, що це не той». Так оця історія нічим і закінчилась. А могли Івасевого батька на п'ятнадцять діб арештувати ні за що, ні про що. А того хлопчину, який Івасем Сидоровим назвався, так і не знайшли.

— Еге, знайдеш його, — сказав кербуд. — Певно, стріляний горобець виявився.

— Ще який стріляний! — підхопив вусатий чолов'яга. — Звичайно, хлопчак наговорить сім мішків вовни — і вся гречана: вигадає і номер будинку, і квартиру, і вулицю. Почнуть у будинкоуправління дзвонити, а там в усьому будинку і квартири такої нема або живе в ній хтось інший. Отут він і попався. А цей усе правильно сказав, тільки не про себе, а про Івася Сидорова.

— Отак, — сказала Одарка Семенівна, — кожен розіб'є тобі шибку і