Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

Його очі мимохіть піднялися до образу з Оливною горою. Спаситель, як перед хвилиною, так і тепер стояв навколішках і благальним зором прошибав темне, мовчаливе небо...

— Який подлий цей світ! — вже не з погордою, а з розпукою промовив гетьман.

У світлицю вбіг Войнаровський.

XXI

Як звичайно, Дніпро, так тепер Десна перетинала Україну на дві половині.

По одній гетьман з трьомастами чоловіками всяких старшин і з чотирма тисячами вірних собі полків, а по другій Батурин з десятьма тисячами знаменитої залоги і з гарматою, гетьманські скарби, укріплені полкові городи, стародубський полковник Скоропадський, полтавський Левенець, чернігівський Полуботок, наказний переяславський Тамара, ніжинський Журахівський, множество сотників і сотенних старшин по всьому величезному просторі України, а врешті вічно врухаве, повне хороброго й готового до війни народу — Запорожжя.

Поділ дуже й дуже нерівний.

Правий берег Десни, на котрім опинився гетьман, був тільки відтинком української держави, і до того відтинком, на якому політичне життя не било так живо, як по другому боці. Ніколи тут народні рухи не зростали до такої сили й не виявляли такої стихійної енергії, як на Подніпров'ю.

Там залишилося свідоме, довгими боями за волю розбурхане населення з торговельними городами, з людними селами й слободами, з багатими хуторами, з розкішними гетьманськими палатами і старшинськими дворами, зі школами й монастирями, тут, за Десною, почували себе гетьман і ті люди, що були при ньому, ніби відрізані від пня, котрий тисячами невидимих корінців тягнув соки з рідної землі.

Усякий чув, що в хвилину, коли рішається доля народу і майбутність держави, треба бути не тут, а там, за Десною, треба скоріш перейти на її лівий берег.

І гетьман, і його люди, до останнього чури в обозі, сиділи, мов на розжареному вугіллю.

До того біля гетьмана було лиш трохи старшинських жінок і дітей, бо решта не вспіла прибути на час до Батурина і переїхати з чоловіками за Десну. Навіть гетьманова сестра осталася в Полтаві, а Орликова дружина з синами і жінки гетьманових довіренників Бистрицького і Цурки теж залишилися по другому боці.

Доля їх була дуже непевна.

Всякий знав, що й цар, і Меншиков не зжахнуться ніяких, навіть найпідліших способів, щоб посіяти страх по Україні, а до таких способів в першу чергу належатиме знущання й кари над родинами тих, що пішли з гетьманом-зрадником, хоч вони, може, в нічому й не винні, бо про ніщо, може. й не знали.

На непевну долю осталися чималі маєтки мазепинців, які вони так запопадливо довгими літами збирали, наслідуючи свойого рейментаря-гетьмана.

Що тепер з тими маєтками станеться? Будинки підуть з димами, а добро розграблять свої й чужі: товпа, все і всюди до грабіжі охотна, і Меншиков, котрий, як крук, всяку цінну річ несе до свойого гнізда.

Не тільки гетьман і його старшини, але й козаки тривожилися тим невідомим; що тепер збувається по другому боці Десни, і хіба ті, що нічого до втрачення не мали, ходили по таборі безжурно... Голого не обідреш.

Цілі ватаги людей стояли днями й ночами кругом того в місця, де піоніри будували "мідяний міст".

Дехто помагав, тягаючи дерево або обтісуючи його сокирами. інші жалісно блукали очима по ріці, котра була вже замерзла, але не так-то ще кріпко, щоб можна армії по ній перейти.

Москалі нарочно, де тільки могли, прорубували лід, стріляли навіть із гармат по Десні, щоб псувати комунікацію між обома її берегами.

Цар, як тільки довідався про перехід гетьмана до короля, казав негайно висилати над Десну відділи драгунів, щоб спиняли перехід мазепинців до гетьмана і бентежили шведів при будові мосту.

З тими відділами йшли безнастанні бої, котрі збільшували тільки тривожний настрій між шведами й вірними Мазепі козаками.

Ніколи не можна було знати, чи це отак собі якийсь незначний відділ, чи. може, передні частини наступаючої Петрової армії.

Десна зробилася кордоном між двома нерівними частинами України, за котрий усякий линув оком і думкою, бажаючи собі переступити його якнайскорше.

Замість спокійно спати вночі, козацькі гурти снувалися понад рікою, незважаючи ні на сильний мороз, ні на вітер, що вив, як голодних сто чортів.

Годі було всидіти в землянках, в отсих "свинюшниках проклятих". Десна манила до себе.

Ачей же по другому боці побачать когось, що щасливо передерся крізь московські застави, щоб пристати до гетьмана й привезти чи там принести йому свіжих новин з Батурина і з решти України.

Коли Імжицький зі своєю родиною переходив Десну, залишивши розбиті сани по другому її боці, окружила його товпа народу.

— А хто, а звідки, а що? — питанням не було кінця. Коли б не Войнаровський, утікачі застрягли би в товпі, як муха в патоці, за ними бігли, тягнули за поли, благальними поглядами молили їх про вісті з рідного краю, так, нібито за Десною вже й України не було. Найбільше цікавилися Батурином, ніби прочуваючи, що там тепер рішається їх доля.

— Не здається ще Чечель?

— Орудує ще гарматою Кенігзен?

— Муніції їм хватить?

— Чи тримаються мури?

Сто питань гомоніло нараз. Але Войяаровський шепнув Імжицькому до уха, щоби правди про Батурин не казав.

— У мене там двох братів, гармашами служать.

— Мій дядько в сердюцькому полку сотникує.

— Наша хата в ярку біля самого Сейму стоїть. Імжицький потішав їх, як міг. Але вони, мабуть-то, не дуже й вірили його словам, бо сумно якось похитували головами.

Аж як Войнаровський подався у гетьманські покої, щоб гетьмана про гостя з другого боку сповістити, розв'язалися язики.

— Пощо ми за оцю Десну переходили?

— Під руку шведського короля ішли?

— Ми все комусь під руку йдемо.

— Не знаєш? Висотала з нас усі сили Москва, без союзника не дамо ворогові ради.

— А зі шведами, гадаєш, дамо? От надлетів, як вітер, і, як вітер, повіється звідтіль. А тоді що?

— Поживемо, то й побачимо.

— Нічого доброго ми не побачимо, не заглядаючи вперід.

— На те ж і гетьман, щоб заглядав уперід. Не бійсь, на ньому теж шкура тремтить.

— І гетьман нічого не вдіє, коли народ