Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

писар відчули голос своїх порожніх шлунків — адже з учорашнього обіду нашвидкуруч ми ще нічого не їли. Треба задовольнити наші буркітливі шлунки і за вчорашню вечерю, й за сьогоднішній сніданок. Мій розторопний Максим уже напитав хату, де ми можемо добре поїсти й перепочити, запросивши до гурту й нашого фурщика, що разом з нами пережив тяжкі години смертельної небезпеки.

Замовляємо чепурній ловкій господині добрячий шматок сала, яєшню й вареники з сиром та сметаною, а мовчазному похмурому господареві — пляшку самогону-перваку. Запрошуємо й господаря до столу, але він відмовляється, бо, мовляв, нещодавно обідав, і воліє збоку спостерігати, чого це ці «Петлюри» радіють, коли їхні справи кепські аж нікуди більше. Поки господиня порається з варениками, ми розливаємо по склянці самогону й беремося за сало та яєшню. У нас не водиться проголошувати тости, а кожний обмежується тим, Що каже «будьмо!» і перехиляє склянку, але наш фурщик, перше ніж випити, бере склянку в руки й, дивлячись ніби здивовано на неї, замислено каже:

— Не думав я, що мені доведеться її пити. Та де пити! Не думав, що буду живий, що побачу діточок і жінку. Як ото почали вони по нас стріляти, я й кажу собі: «Оце, Микито, досі ти жив, а тепер прийшов тобі капець!..»

Я й писар апетитно уминаємо сало, ясшню, а фурщик їсть мляво й усе поглядає на недопиту склянку самогону й ніяк не зійде з дива:

— 1 як ото ми врятувались — невтямки мені! Збоку й угорі свистять кулі, чи довго ж якій влучити в мене, в коняку, ну просто капець настигає, а дивіться: наче хто одвертав ті кулі від нас і ми оце приїхали всі троє цілісінькі!.. Ох, і набрався ж я страху!

Самогон майже не сп’янив мене, лиш збадьорив, і я, заплативши господині за харчі, йду до інспектора Години по дальші інструкції, а писар Максим вирушає в містечко шукати нової фури, бо треба ж мати совість і відпустити нашого наполоханого дядька-фурщика, що провіз нас уже близько тридцяти верст ледве живий від страху.

Крізь тумани в туманну безвість

Полк рушає в напрямку до Могилева-Подільського. Рушаємо не поспішаючи, з ночівлями, бо на схід від нас стоять нейтральні тепер галичани, яких нам нема чого побоюватись.

Тут, у недавньому глибокому тилу, сяк-так налагодилось життя й навіть виявляє ознаки діяльності наше кволе українське інтендантство: привезено партію чобіт із сириці, і я зміг замінити свої стоптані шкарбани, в яких ось-ось одірветься підошва на правій нозі, й одержати нові, з низенькими брунатно-червоними халявками. Завелись у полку й польові кухні, з яких годують нас юшкою з добрячими шматками м’яса й частують «чаєм», цебто окропом з перепаленим у ньому цукром.

Десь подівся державний полковий інспектор Година, і чергову пачку агітаційно-пропагандистської літератури дали просто мені в руки. Я не бачу в пачці комплекту газети «Український козак» і не розумію, чи він припинив своє існування, чи хтось там, не доглянувши, забув надіслати нам свіжі номери. Натомість знаходжу відозви російською мовою до кубанських і донських козаків, які ми повинні розклеювати на стінах сіл, через які ми проходимо, відступаючи, бо з півдня позаду йдуть слідом за нами денікінці.

Це задумано добре, але навіщо надіслали нам два плакати з сотником і полковником часів Мазепи, взяті з історії Аркаса? Вони були б до речі десь у школі чи в «просвіті», але не в умовах постійного пересування війська, коли ми спиняємось тільки на ночівлю, щоб ранком знову рушати далі. Не ходити ж мені по сотнях, щоб показувати стомленим козакам нецікаві їм малюнки прадавніх сотників і полковників!

І все ж справжнього впорядкованого тилу тут нема.

Ще влітку була оголошена мобілізація людей призовного віку. У Кам’янці-Подільському створено рекрутський полк, котрий, як повідомлялось у пресі, успішно проходив вишкіл. Але то набрано парубків неподалеку від тимчасової столиці УНР, а в селах і містечках, що були подалі, - панував безлад. Мобілізація могла б пройти добре, але повітові комендатури, до яких стікалась сила-си-ленна призовників і мобілізованих, зовсім не були підготовані прийняти враз таку масу людей: вони не подбали, де розмістити й чим нагодувати покликаних до війська парубків, і взагалі не мали ніякого мобілізаційного плану. Неприкаяні, полишені напризволяще молодики, потинявшись без діла в повітовому місті три-чотири дні, вертались ні з чим додому на село й спокійно там сиділи. Як на те, не було ніякої організації, що пильнувала б ладу й боролася з дезертирством. Щоправда, в Кам’янці-Подільському було утворено організацію внутрішньої служби, що мала незграбну довгу назву «Кіш охорони республіканського ладу», але на периферії не помічалось не тільки діяльності, а й присутності цього «коша», якщо не брати на увагу таких свіжих вивісок, як, наприклад, у Новій Ушиці, де на блакитному тлі написано жовтими літерами: «Повітова в’язниця». Не знаю, чи сидів там хто й за що, бо конокрадства чи якихось інших кримінальних злочинів не помічалось на селах; здається, щодо цього було спокійно й у містах на дедалі зменшуваній території УНР.

І раптом надійшов наказ: військовим частинам проводити мобілізацію в тих селах, через які вони проходять, відступаючи. Важко вигадати щось безглуздіше за цей наказ! Одна річ ставати до війська, коли фронт десь далеко, і зовсім інше, коли людину тягнуть У армію, яка відступає хтозна-куди, а вдома лишаються безборонні батьки, жінки й діти. Звісно, з цього нічого путнього вийти не могло: силоміць мобілізовані тримались у війську до першої слушної нагоди й з другої чи третьої ночівлі тікали додому. Але дивізійний Державний інспектор Зубков, якого я подумки прозвав «пан Заглоба», добрав ще безглуздішого способу боротися з дезертирством.

Серед тимчасово мобілізованих у обоз фурщиків було кілька селян, у яких воза тягли не коні, а добре вгодовані воли. Ці невдахи й мали відповідати за дезертирство: «пан Заглоба» наказав конфіскувати волів у селян з тих сіл, відкіля походять утікачі-дезертири…

Бідолашні хазяї, в яких забрано воли, щоб різати їх для полкових казанів, кинулися в розпачі до дивізійного інспектора благати повернути їм худобу, бо хіба ж вони винні, що хтось із їхнього села втік з війська.

«Пан Заглоба» вийшов до них на ганок попівського будинку, де він ночував, і під супровід далекого волячого реву звернувся з такою промовою:

— Чуєте, як ревуть воли? То ваші волики ревуть! А ревуть вони через те, що хлопці з вашого села, замість виконувати свій обов’язок перед Україною, дезертирували. Ви добре знаєте, хто саме втік із війська, тож,