Джованні Боккаччо - Декамерон

і що їй, отже, не варто виявляти, хто вона така, хоч би вона й зуміла те вчинити; зрахувала також, що рано чи пізно доведеться їй, як не охотою, то з принуки, Періконове жадання задовольнити, і все ж таки твердо постановила проти лихої своєї недолі до краю боротися. Вона загадала служебницям (що їх тільки три всього й зосталося) нікому не виказувати, що вони за люди, хіба що в таке місце потраплять, де на рятунок певну надію матимуть, а надто наказувала їм цноту свою якнайпильніше оберігати, запевняючи, що сама вона зроду ні до кого не пригорнеться, єдино до законного мужа свого. Служебниці за той намір вельми її похваляли і обіцяли по спромозі виконувати її накази.

Перікон же розпалявся що день, то більше, жаданку свою так близько бачачи та задоволу од неї аніже не маючи. Не добившись нічого лестощами, вирішив він піднятися ще на хитрощі, приберігаючи насильство насамкінець. Прикмітивши якось, що панні дуже смакує вино (вона-бо раніше не пила його по закону віри своєї), надумав він звабити її з допомогою сього Венериного служителя; отож удавши, що байдуже йому її гордування, урядив він одного вечора багату й веселу учту, куди запросив і її, наказавши чашникові щедро трактувати її всілякими винами, докупи змішаними. Не чуючи собі од того біди, розкошувала Алатіель тим любим почастунком і начастувалася, либонь, більше, ніж то її честі подобало; забувши всі минулі злигодні і побачивши, як декотрі жінки танцювали по-майорськи, вивела вона й собі танчик по-олександрійськи.

Теє побачивши, дорозумівся Перікон, що його бажання вволиться сеї ночі, тож протягнув він бенкет допізна, гойно контентуючи гостей їством і питвом. Як же порозходились вони додому, пішов він за панною до її ліжниці; Алатіель, розвогнена спожитим трунком і забувши зовсім за честивість, без сорома роздяглася при ньому, як би й при покоївці своїй, і лягла на постелю. Перікон погасив світло і в три мига ліг коло неї; пригорнувши її палко до себе, зачав він із нею любовно жартувати, жодного опору од неї не мавши. Спізнала тут Алатіель уперше, яким то ріжком мужчини колються, а добре в тім розкуштувавшись, ніби аж каялась, що раніше Періконові на підмову не давалась, і, не дожидаючи од нього запросин до того любого жартування, часто потім сама його запрошувала, не словами, щоправда, бо мови його не знала, а кивами та моргами.

Та їхній великій обопільній утісі стала на перешкоді любов іще жорстокіша; мабуть, фортуна тим іще не вдовольнилася, що султанівну замість жони королевої рицарською коханкою учинила. Був у Перікона брат років, може, двадцяти і п'яти, гарний да гожий, мов квіт той рожевий; звали його Марато. Скинувши якось оком на Алатіель, уподобав він її велико, та і їй, судячи з усього, теж нібито полюбився, тож і гадав, що тільки остра сторожа братова заважає йому в неї щастя запобігти. І заповзяв брат на брата лиху думку, що незабаром душогубним учинком обернулася.

Під ту пору стояв у пристані коло того міста корабель, що лаштувався одплисти з усяким крамом до Кларенци[27] морейської; господарі його, два молоді генуезці, чекали тільки погідного вітру, щоб розпустити паруси; з ними ж то й домовився заздалегідь Марато, щоб на ту ніч прийняли його до себе разом із жінкою. Як уже споночіло добре, пробрався Марато потайки в дім до Перікона, що не мав на нього ніякої призри, привівши з собою кількох вірних товаришів своїх, котрих з'єднав собі для сієї справи. Перечасувавши якусь годину в своїй криївці, впустив він у будинок тих товаришів і вдерся разом з ними до покою, де спав Перікон із своєю коханкою. Сонного Перікона вбили, а дівчину, що прокинулась і гірко плакала, схопили і, смертю їй погрожуючи, зацитькали; забравши заодно деякі Періконові коштовності, подалися вони, ніким не помічені, до пристані, де Марато сів із дівчиною на корабель, одпустивши товариство додому. Дождавшися ходового вітру, мореплавці рушили в дорогу. Алатіель бідкалася вельми і давнім своїм лихом, і сією новою знегодою тяжко побивалась, та як заходився Марато тим смиком, що нам Бог дав, щиро її потішати, то швидко звикла вона до нього й зовсім забула Перікона.

Уже здавалось їй, що все йде добре, аж тут фортуна, на давніх бідах не переставши, нову напасть на неї наслала. Тим що була вона, як ми вже не раз казали, жінка вроди хорошої і звичаїв благоподобних, закохалися в неї обидва молоді генуезці так сильне, що, забувши все на світі, про те тільки дбали, щоб їй у всьому догодити і ласки в неї запобігти, остерігаючись, одначе, щоб Марато тих зальотів не помітив.

Дізнавшись один про любов другого, врадили вони потаємне між собою спільно її коханням заволодіти, нібито кохання можна ділити, мов товар який чи бариш од торгівлі. Та Марато добре пильнував коханки своєї і заважав їм той замір до скутку довести. Тож одного дня, як ішов корабель бистрим гоном, а Марато стояв собі безпечне на кормі й дивився на море, скрались вони разом до нього, схопили ззаду попід силки і кинули в воду. Корабель уплив іще добру милю, перш ніж люди помітили, що Марата не стало. Як зачула теє Алатіель і побачила, що його вже не вернути, жалібно на весь корабель голосила.

Обидва закоханці тут же кинулися втішати жінку, що не так по мужеві тужила, як безталання своє оплакувала, намагаючись заспокоїти її ласкавими словами та обіцянками всілякими, хоч вона мало що з тих речей розуміла. По довгому розважанню, як здалося їм, що вона вже більш-менш утихомирилась, стали вони проміж себе міркувати, кому першому з нею ночувати припадає. А що кожний хотів бути першим, то вони ніяк не могли дійти згоди, і зчинилася між ними сварка: спершу словами крутими зчепилися, а тоді, гнівом страшенним закипівши, на ножі пішли, як їх там корабляни не розбороняли, і так щиро брат брата штирхали, що один упав зразу мертво на поміст, а другий, хоч і живий зостався, був увесь порубаний і посічений.

Зажурилась Алатіель, що знов сама без ради й допомоги лишилася, ще надто й потерпала, щоб не впав на неї гнів родичів та друзів тих двох генуезців; та просьби пораненого й швидке приплиття корабля до Кларенци вибавили її од смертельної небезпеки. Висіла вона з тим недорубком на берег і оселилася з ним у гостиниці. Незабаром розійшлася по всьому місту слава про красу її надзвичайну; докотилася вона і до