Леонід Іванович Смілянський - Сашко

Ідучи, я з’їв кусень хліба й картоплину, що дав мені чудовий кондуктор. Не знаю, чи й наївся. Я про те зовсім не думав. Знав тільки, що мені треба не спізнитися на призначену станцію.

Незабаром на одному черевику підметок відірвався зовсім, а на другому ледве тримався й тільки заважав мені йти. Я роззувся, зв’язав шнурки й перекинув черевики через плече так, щоб один висів на грудях у мене, а другий — за спиною. Не знаю, скільки я пройшов. Тепер уже не до всіх машин вибігав я на шосе. Коли здаля бачив на машині постаті німецьких солдатів, я йшов собі далі. Коли не бачив цивільних, я просився на машину, і звичайно машина пролітала повним ходом повз мене й навіть не думала зупинятись.

Мені дуже хотілося пити, і коли я переходив кладкою через рівчак, то не втримався, спустився до води і з насолодою напився. Ніколи я ще не пив такої смачної води. Відпочиваючи на березі, я згадав про подаровану мені кондуктором грудку цукру і знову напився води, але хоч вода пилася й з цукром, то вже була не така смачна, як уперше.

Кортіло полежати на зеленій м’якій траві, проте я не міг собі дозволити цього й рушив далі. Незабаром в мене почали боліти п’яти, і потім мені здалося, що я голодний. Я старанно гонив від себе цю думку, бо ж однаково не мав чого їсти, але думка про їжу була дуже настирлива й ніяк не покидала мене. Це вона, ця думка, підмовляла мене просити їсти в селян, коли я проходив селами.

Я пройшов довгу вулицю, спитавшись у однієї жінки тільки про дорогу. Вона показала мені рукою напрям і швидко пішла, мабуть, кудись поспішала. Коли б не це, я, напевне, попросив би в неї шматочок хліба, як жебрак. Потім я ще кількох людей розпитував дорогу, хоч уже й знав, куди йти. Я хотів почати з дороги, а потім попросити хліба або вареної картоплі, але щоразу тільки питався про дорогу й не зважувався попросити їсти. Тільки значно пізніше я додумався до того, що люди вважали, ніби я просто вийшов з ближчої вулиці чи села і зараз потраплю додому, тому ніхто з них і не пропонував мені їсти.

Якийсь селянин, з великими навислими бровами, страшенно худий і якийсь надто нервовий, коли я його теж спитав про дорогу, подивився на мене пильним і сердитим поглядом і замість того, щоб пояснити дорогу, спитав:

— Ти з Оболоні?

— Авжеж, — відповів мій язик, не спитавшись попереду в мене.

— А як там в Оболоні сьогодні?

— Добре…

— А вночі не наскакували оті босяки, бандити?

— Які, дядю?

— Ну, партизани — не знаєш…

Він питався в мене сердитим голосом, а я був голодний і теж розсердився на нього і сердито відповів:

— Була вночі якась стрілянина, хтось когось за щось застрелив, а кого, й за що, і хто — не знаю…

— Ага… А ти не знаєш, хлопче, чи то були партизани, чи просто хлопці сільські поміж себе пересварилися?

— Не знаю. Чув тільки, що кількох людей з управи начебто заарештували й кудись вивезли. Кажуть люди, немовби до лісу.

— До лісу?

— Так кажуть люди.

— Це вони, партизани. Ага. Ну, йди собі, хлопче, далі.

Кілька селян віддаля, що, мабуть, зустрілися і про щось розмовляли, бачили, як я говорив з старим селянином, і спитали мене:

— Гей, малий, про що тебе староста розпитувався?

— А хіба то староста?

— А ти й не знаєш? Староста, бодай йому до ранку завтрашнього не дожити!

— Він питався в мене про Оболонь, чи не було там цієї ночі партизанів.

— А ти що йому сказав?

— Сказав — були…

— Були? Ти сам бачив? Може, наші хлопці? Може, Бородатий?

— Та ні, насправді я нічого не знаю, бо я й не був в Оболоні. Це я так, щоб його трохи полякати.

— Ха-ха-ха, — реготалися селяни. — Оце так малий! Влучив якраз у саму точку. Пан староста вже й ночами не спить, усе про партизанів думає, все боїться, що вони злапають його. Та й бідовий же ти хлоп’яга.

— Я йому ще сказав, — додав я, — що партизани забрали з собою всю сільуправу до лісу.

— Ха-ха-ха… — сміялися селяни. — Було б тобі ще сказати, що партизани питалися й про нього. Мабуть, з переляку й окачурився б нарешті. Вже й так став сухий, як очерет, вже йому й шматок у горло не лізе від страху.

В цих людей я міг би напевне випросити хліба, але язик мій, завжди такий сміливий, тут наче присох до горла.

І я пішов далі.

Так я перейшов усе село. За селом на толоці пастушки пасли кілька корів. Майже безсилий, я доплентався до них і сів на землю. Хлопчаки сиділи півколом і мовчки дивились на мене. Один з пастухів ганявся по полю за коровою, що все відбивалася від череди, і голосно лаявся.

— Можна біля вас посидіти? — спитав я.

— Посидь, — відповів за всіх досить високий, у рудих патлах пастушок.

Тут же на двох каменюках стояв казанок, і в ньому кипіла вода — мабуть, варили юшку. Ох, як мені хотілося їсти!

Мені раптом спало на думку заробити в цих хлопців собі їжу. Адже їм, видно, було нудно й сумно.

— Хлопці, — промовив я, — хочете, я заграю вам спектакль?

— Який спектакль? — спитав рудий. А один хлопець сказав:

— Хай грає, подивимось.

— А що ти гратимеш? — почув я запитання.

— Макбета гратиму.

— Макбета? А що це?

— Спектакль такий. Про те, як Макбет убив короля.

Проте я згадав, що й сам не знаю, нащо він це зробив. Але сцену цю виконував наш сусід-артист, і вона мені дуже подобалась.

— Тільки мені треба, щоб хтось із вас ліг отут, а я маю нападати на нього.

— Знайшов дурнів! — промовив хтось із хлопців. Але високий рудий гримнув:

— Ану, помовч.

— Я не насправді, — пояснив я.

— Мишко, лягай ти, — скомандував рудий одному з хлопчиків. — Не бійся, живий будеш.

Хлопець ліг біля мене. Рудий сказав:

— Ну, тепер грай.

Я почав грати. Де й поділась моя втома і голод! Я тільки бачив вирячені на мене з подиву очі хлоп’ят, їхні витягнуті обличчя й розкриті роти. Коли я з ножем кинувся на «короля», то почув вигук жаху в моїх глядачів і побачив перелякані обличчя. А хлопчик, який був моєю «жертвою», лежав ні живий ні мертвий.

Коли я скінчив, хлопчики хвилину