Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і в'язень Азкабану

Рон, - уже ж канікули! Скоро Різдво! Давайте... давайте відвідаємо Геґріда. Ми не були в нього сто років!

- Ні! - відразу заперечила Герміона. - Гаррі не повинен виходити з замку...

- Так-так, ходімо, - підвівся з крісла Гаррі, - я якраз запитаю, чому це він ніколи не згадував Блека, коли розповідав мені про батьків!

Але Рон не збирався й далі розмовляти про Блека.

- Може, краще зіграємо в шахи, - спохопився він, - або в плюй-камінці. Персі залишив свій набір...

- Ні, йдемо до Геґріда, - рішуче мовив Гаррі.

Вони взяли зі своїх спалень плащі, пролізли крізь портретний отвір («До бою, боягузливі цуцики!»), перетнули порожній замок і вийшли через дубові двері надвір.

Йдучи засніженим полем, вони залишали неглибокі сліди в іскристо-пухнастій сніговій ковдрі, а їхні шкарпетки й поли плащів промокли й зашкарубли на морозі. Заборонений ліс стояв як зачарований: кожне дерево було присипане сріблом, а Геґрідова хатинка нагадувала глазурований торт.

Рон постукав, але ніхто не обізвався.

- Невже він кудись пішов? - засмутилася Герміона, тремтячи від холоду.

Рон притулив вухо до дверей.

- Там якісь дивні звуки. Послухайте: це Іклань?..

Гаррі й Герміона теж притулилися до дверей. Зсередини долинало глухе уривчасте завивання.

- Може, краще піти когось покликати? - стривожився Рон.

- Геґріде! - Гаррі затарабанив у двері. - Ти тут?

Почулися важкі кроки і двері, зарипівши, відчинилися. Перед ними стояв Геґрід з червоними запухлими очима. Сльози стікали по його шкіряній камізельці.

- Ви вже чули! - простогнав він і кинувся Гаррі на шию.

А що Геґрід був удвічі більший за нормальну людину, то Гаррі було не до сміху. На щастя, його врятували Рон з Герміоною, що підхопили Геґріда попід руки. Усі разом вони завели його в хатинку й посадовили в крісло. Геґрід похилився на стіл і нестримно заридав, сльози рясно котилися по його кошлатій бороді.

- Що сталося, Геґріде? - злякано спитала Герміона.

Гаррі зауважив на столі листа.

- Це що, Геґріде?

Геґрід підштовхнув листа до нього і заридав ще гірше. Гаррі вголос прочитав:

Шановний містере Геґрід!

Розслідуючи справу про напад гіпогрифа на учня Вашого класу, ми взяли до уваги запевнення професора Дамблдора, що Вашої вини в цьому прикрому інциденті немає.

- Та це ж чудово, Геґріде! - Рон поплескав велетня по плечі. Але Геґрід не перестав ридати і махнув своєю велетенською рукою, щоб Гаррі читав далі.

Однак мусимо висловити своє занепокоєння діями гіпогрифа. Ми підтримали офіційну скаргу містера Луціуса Мелфоя і передаємо цю справу на розгляд Комітету знешкодження небезпечних істот. Слухання справи відбудеться 20 квітня. Просимо Вас прибути у названий день разом з гіпогрифом до лондонського офісу Комітету. До початку слухань Вам належить тримати гіпогрифа на прив'язі в ізольованому місці.

З повагою...

Далі йшов перелік членів шкільної опікунської ради.

- Ого, - зітхнув Рон. - Але ж ти казав, що Бакбик хороший. Я певен, що його виправдають...

- Ти ж знаєш тих гаргуйлів з Комітету! - мало не задихнувся Геґрід, витираючи сльози рукавом. - Їм тілько покажи якесь файне звірєтко, і вони відразу зачинают його знешкоджувати!

У кутку почувся якийсь звук. Гаррі, Рон і Герміона рвучко озирнулися. На підлозі лежав гіпогриф Бакбик і голосно плямкав. З того, що він пережовував, бризкала кров.

- Як я міг лишити його прив'язаного на снігу! - виправдовувався Геґрід. - Саменького! На Різдво!..

Друзі перезирнулися. Вони розходилися з Геґрідом у поглядах щодо «файних звірєток», яких інші люди називали «жахливими потворами». Проте Бакбик і справді здавався доволі миролюбним. А за Геґрідовими мірками він був просто «симпатюлька».

- Геґріде, ти мусиш добре подумати, як його захищати. - Герміона сіла поруч з Геґрідом і поклала руку на його величезну долоню. - Потрібно їм довести, що Бакбик абсолютно безпечний.

- Ніц не вийде! - ридав Геґрід. - Увесь Комітет танцює під Мелфоєву дудку! Бояться його! А якщо я програю справу, то Бакбика...

Геґрід черкнув пальцем поперек горла і, ридаючи, бухнувся на стіл.

- А як же Дамблдор, Геґріде? - запитав Гаррі.

- Він і так мені дуже поміг, - простогнав Геґрід. - У нього самого повно клопоту: ті дементори, що пруться до замку, Сіріус Блек, який лазит довкола...

Рон і Герміона зиркнули на Гаррі: чекали, що він почне докоряти Геґрідові за Блека. Але Геґрід був такий нещасний і переляканий, що Гаррі стримався.

- Послухай, Геґріде, - сказав він, - не треба здаватися. Герміона має рацію: треба добре продумати свій захист. Ми можемо бути свідками...

- Я десь читала про суд над гіпогрифом, з якого знущалися, - замислилась Герміона, - і того гіпогрифа виправдали. Я знайду той випадок.

Геґрід заридав ще голосніше. Гаррі й Герміона безпомічно глянули на Рона.

- Е-е... може, зварити чаю? - запитав Рон. Гаррі витріщив очі.

- Так завжди робить моя мама, коли комусь погано, - знизав плечима Рон.

Врешті-решт, коли Геґрідові кілька разів пообіцяли, що допоможуть і поставили перед ним кухоль гарячого чаю, він висякався в свою хустинку-як-скатертинку і мовив:

- Ваша правда: мені не можна розвалюватись. Мушу си тримати купи...

Вовкодав Іклань боязко виліз з-під столу і поклав голову на Геґрідове коліно.

- Останнім часом я був сам не свій, - Геґрід однією рукою гладив Ікланя, а другою витирав обличчя. - Журюси, шо буде з Бакбиком, і шо нікому не подобаються мої уроки...

- Але нам вони подобаються! - збрехала Герміона.

- Так, вони класні! - докинув Рон. - До речі, як там ці... е-е... флоберв'яки?

- Виздихали, - понуро озвався Геґрід. - Переїли салату.

- О... як жаль!.. - у Рона від тамованого сміху засмикалися губи.

- А ще ті клєті дементори!.. Бр-р-р!,- Геґрід аж здригнувся. - Мушу видіти їх кожен раз, як іду на чарчину до «Трьох мітел». Так, ніби я знову в Азкабані...

Він замовк і лише сьорбав чай. Гаррі, Рон і Герміона затамували дихання: Геґрід уперше згадав про своє коротке перебування в Азкабані.

- Там, мабуть, жахливо, так? - боязко спитала Герміона.

- Ви собі й не уявляєте, - неголосно відповів Геґрід. - Ніколи ще не був у такому місці. Думав, шо вже почав божеволіти. Згадував про всякі жахіття... як мене вигнали з Гоґвортсу.. як помер тато... як я мусив відпустити Норберта...

На його очах виступили сльози. Норбертом звали дракончика, якого Геґрід колись виграв у