Галина Василівна Москалець - Зачаровані музиканти

Михайло прийшов і стояв позаду, трохи збоку від інших ченців. Отець Григорій, скосивши око, помітив його і більше не дивився. Був розгніваний, і хоча молитви трохи полегшили його муки душевні, тепер він думав про сад, що так несподівано обстав за ним. Через який час він відчув, що щось не так, знову обернувся до Михайла, і побачив скривлене від болю бліде лице, а далі його погляд опустився на груди, де під грубим сукном ряси була потаємна сердечна рана, а тоді на руки. Були всі в порізах та подряпинах, і з них капала кров. І тут Григорій почув тихе хлипання. Плакав отець Теофіль. Отець Варфоломій теж плакав. І плакав отець Серафим. Власне, плакали усі ченці. Сльози котилися градом по старечих зморшкуватих щоках, а в повітрі сильно пахло рожею. Причому служба правилася, ченці хрестилися, співали. Послушник Тимофій прислуговував отцю Даниїлу, який теж плакав, хоча вираз обличч залишався незворушним. Мимоволі отець Григорій перевів погляд на образи. Дякувати Богу, до того не дійшло, щоб лики святих точили сльози. Старий відчув, як шию йому пече, руки деревіють, а вуха починають горіти, і холодний жах змією обвивається довкола серця. Йому здалося, що надходить його смертна година. Михайло кинув на діда погляд і швидко вийшов з церкви, так, що ніхто навіть не зауважив того неподобства. А тоді серце в Григорія почало помалу відпускати, й на рясі проступила пляма крові.

Служба закінчилась. Обличчя ченців усе ще залишались мокрими, і, не кажучи ні слова, брати тихо розійшлися по своїх келіях.

А на ранок виявилося, що біля кожної келії посаджено кущі шипшини, створеної лукавим, аби люди грішили[13]. Те, що мало бути жовтою рожею, зацвіло блідо-рожевим квітом шипшини біля дверей келії отця Григорія, і він зранив собі руку колючим пагоном, котрий перегородив йому шлях.

Михайло пішов, залишивши браму монастиря прочиненою. Знову в тумани боліт, за якими було щось іще.

Частина третя. За Дунаєм

Чорний ліс. Весна

Івась прокинувся першим. Довго вовтузився, шарудів сухим листям, і врешті виринув на поверхню. Надвечірнє світло було слабким, та все ж різонуло по очах. Над ним нависало коріння, схоже на змій, але хлопець не встиг і злякатись, як почув голос:

— Малий, вилазь! Зима скінчилась.

Щось в Івасевій голові перекрутилось: яка весна? Ще й зима не почалася. Вранці випав тільки перший сніг.

Він вибрався з листя, наче з ковбані й поліз до отвору. Чоловік-олень з вінком на рогах, чудний такий, подав йому руку, й Івасик аж роззявив рота: на деревах молодесеньке листя, а в траві повно ключиків, конопельок та фіалок. «Ага, — подумав він, — зима мені приснилась». І пошукав очима Боніфація.

Однак на галявині крім заквітчаного як панна чоловіка-оленя нікого не було. Квіти, дерева, пташки, метелики, бджоли — оце й усе. «Може, він застарий, аби прокидатись, — подумав чоловік-олень. — Може, прийшов сюди вмерти, як звірина…» Великої печалі він не відчув, зате хлопець раптом тупнув ногою, зблиснув очима і закричав:

— Неправда, він живий!

«Еге, — подумав чоловік- олень, — він уже мої думки навчився читати!»

А Івась кинувся до лігва, де зимував колись ведмідь, дуже давно, ще до того, як сюди прийшли чоловік-олень і чоловік-вепр. Він знав про це, як і те, що на дні ями лежать кості прастарого ведмедя, коли почав шукати у листі й знайшов Боніфація, який перебував на межі буття й небуття, і довго його термосив. Нарешті крикнув:

— Зроби щось! Збуди його!

А в самого серденько зробилося, як грудка льоду й застигло від жаху. Чоловік-олень просунув голову в отвір й сказав розважливо:

— Я не оживляю мертвих. Не маю на се права.

— Він не мертвий! — заголосив Івась, б’ючи кулачками непорушне скорцюблене тіло. Він не уявляв, як житиме далі без Боніфація, що робитиме без нього.

Боніфацій чхнув раз, другий, а тоді докірливо пробурчав:

— Мені такий гарний сон снився. Ніби я був серед янголів.

— Видиш, — так само з докором зауважив чоловік-олень, — він уже вмер, і там йому було добре. Навіщо було вертати чоловіка з такого гарного місця?

— Він спав, — з притиском мовив Івась, розтираючи сльози по брудних щоках. — А не вмер.

— Яка різниця? Вилазь, старий, весна надворі…

З великими труднощами Івасик витягнув Боніфація на світ Божий і побачив, що за зиму в того виросла велика борода.

— Який ти смішний! — пирснув хлопець.

— Мало того, що не дав сон додивитись, ще й смієшся з мене!

— Не з тебе, а з твоєї бороди!

Боніфацій провів долонею по підборідді й зачепився за щось розкустране й колюче.

— Ого! Як православний піп! Де моя бритва?

Чоловік-олень порався коло невеликого багаття, варячи в ньому якесь пійло; в суміші запахів перед вела живиця. Він витяг з кишені крем’яного ножа й кинув Боніфацію, пробурчавши:

— У ангелів ти, напевно, голився б золотою бритвою!

— Та годі тобі, - примирливо мовив Івасик, підставляючи бліде личко сонцю. Хотілось, щоб воно було теплішим, та що вдієш…У голові все переплуталось: зима і весна, со і дійсність.І почував він себе якось дивно, ніби сам перемінився.Івасик навіть мазнув рукою по підборідді, чи не виросла в нього така сама борода, як у Боніфація. Тоді глянув на ноги: ні ніби стали довші, бо з холошів штанів стирчали голі литки, а руки вилізали з рукавів, і від того ставало ще зимніше.

Боніфацій відчикрижив бороду, зітхнув, помітивши сиві волосини, й мовив до Івася:

— Як ти виріс за одну ніч!

— Пийте!

І чоловік-олень подав йому дерев’яну чашу з темним пійлом. Спершу старшому, тоді малому. Ті охоче випили і за хвилю чоловік-олень повідомив удавано-байдуже:

— Ви проспали цілу зиму.

— Хіба? — витріщився Боніфацій. — Не бреши, рогатий!

Той зі злості аж потемнів на виду:

— То ви, людиська, брешете, в ми, що живемо під землею, а дехто ще й літає в повітрі, не брешемо!

— В повітрі літає, хто? — похопився Боніфацій, але чоловік-олень повернувся до них спиною.

— Перепрошую, — мовив Івасик. — Він ще…не розуміє, куди потрапив.

Чоловік-олень зміряв його з ніг до голови зацікавленим поглядом.

— Розумієш, Боніфацій колись літав. Зробив собі крила.

— Намалював, — буркнув Боніфацій.

— Ну, й що з того?

— Візьмемо його з собою до князя і княгині! — випалив Івасик. — Він не може жити з людьми.

— А хто може з ними жити? — гнівно мовив чоловік-олень і з рогів його посипались трохи прив’ялі квітки.

— Я без нього не піду!

— Нехай дякує, що не відібрав крила у орла,