Галина Василівна Москалець - Зачаровані музиканти

якби дерева, кущі й квіти в саду могли говорити, вони б розповіли дивовижну історію любові і вірності, те, що надто побожні особи називають історією гріха. Тихими їніми устами можна було це легко розповісти, лагідно випросивши прощення у тих, що літають в повітрі й живуть під землею.

Пролітаючи на своїх конях в небі, вони побачать його сад.

Увечері за трапезою, старий чернець, чисто вмитий, брав зашкарублими руками хліб з коша, і отець Даниїл ледь помітно напружувався. А тепер додалися ще руки Михайла з поламаними нігтями, подряпинами й мозолями. Але що міг сказати настоятель? Хіба що на недільній проповіді натякнути, що не можна занедбувати послух духовний, і що занедбування плоті — такий самий гріх, як її допещування. Ні, останнього він так і не насмілився сказати, бо брати одразу б нагадали йому святих Онуфрія та Симеона-стовпника, терплячого Акакія та багатьох інших.

По вечері усі вийшли, з насолодою вдихаючи запах квітучих яблунь, до яких домішувався тонкий аромат ключів святого Петра, що повсюди жовтіли в траві.А далі напливали хвилями несамовиті пахощі невидимих фіалок. Отець Григорій сів собі на лаві біля своєї келії, де стримів кущик жовтої рожі.На ній тільки з’явились перші червонуваті листочки, а півники, так само жовті,вже мали на цвіт, і їхнє листя було гостре й пружне. Мали півники рожевий твердий корінь, і з нього Григорій зробив собі й Михайлові вервиці, аби вдихаючи тонкий запах, насолоджуватись розважанням, а заодно й відганяти злих духів, як ото півень розганяє своїм криком темряву. За півники міг бути спокійний: те зілля, як вже приживеться, то надовго.

Зі свого місця чернець бачив Михайла, який блукав цвинтарем поміж барвінком і плющем, трохи згорблений від щоденної праці. Але нічого, завтра неділя. Григорій не хотів перешкоджати, можливо, самітній молитві, але сонце так швидко заходило, а в кутках, де росли бузина й папороть було майже темно. Коли старший чоловік дивиться на захід сонця, його охоплюють думки про те, що якась частина душі поринає в темряву забуття.

Ноги не слухались, стареча кров не бігла, а текла помалу в жилах, і йдучи до Михайла, чернець подумав, що може не встигнути, що дні минають в суєті, вони, хоч і розмовляли між собою, найголовнішого сказати не встигли. Вигукнув щось сонний птах, потривожений незграбною старечою ходою.

— Тихо, тихо, — заспокоїв невидиму пташину отець Григорій.

Михайло обернувся, наче то до нього. Мав такий госрий слух, що й вуха, здається, в нього стали більші, хоч, може, то від посту. І очі здавались більшими. Навесні, в переднівок, люди голодували. Миші потрубили муку в засіку, а їхній кіт був уже старим, і більше спав на печі в пекарні, ніж ловив довгохвостих. Став з віком такий статечний, як і ченці, й голос подавав тихо, як і вони, а коли муркотів, ніби молився. Ченці юоялись, щоб молоденький котик не прогнав старого зі двору, й тому не напитували собі іншого. Григорій подумав, що треба знайти чорний корінь: він проганяє мишей.

Він посміхнувся Михайлові заспокійливо, усім своїм видом показуючи, що жодного пильного діла в нього немає, просто вирішився пройтися. Він нагнувся, вирвав кропиву, що вилізла з-під хреста. Хто ж тут спочиває? Тимотей, Миколай чи Онуфрій? Помолився за кожного, згадавши веселого Тимотея, суворого Миколая-теслю, що зробив сам собі труну, і кульгавого Онуфрія, який простудив собі горло і не міг співати на різдвяній відправі.Такого голосу в нікого не було.

— Чому на камені нема імен? — раптом спитав Михайло.

— Бог знає всіх поіменно.

— Чому ж звичайних священиків ховають з написами?

— Бо в ченців немає ні роду, ні племені. А чому тебе се тривожить?

— Чому б се мало мене тривожити? — здивувався Михайло. — Мені байдуже, як мене поховають.

— Тобі ще рано про це думати. Видиш, Михасю, я подумав, що наш рід на тобі закінчується. Якби ти вернув додому…

— Отче, та ви ж знаєте, що в мене немає дому. Я забув, де він. І ви направду знаєте, чого не знаю я.

Григорій здригнувся, але недарма він пробув двадцять літ в монастирі, й тому слова про рід були лише відгомоном далекого минулого.

— Не знаю. Не знаю, навіть, чи хотів би, аби ти тут лишився, не звідавши, що то є життя поза монастирем. Бо я вмру, а ти лишишся сам. Я й тішуся з тебе і плачу, передчуваючи біду. Ходи, щось тобі покажу…

І Григорій повів Михайла в тінь бузини. Скинув через голову рясу й показав рубець навпроти серця.

— Видиш тепер? Через се я пішов у монастир, через се невідомими шляхами ти прийшов до мене з незагоєною раною. Цю рану побачать брати, коли обмиватимуть моє тіло після смерті.

Вигляд старого, знищеного часом і працею, тіла змусив Михайла затулити лице руками. Йому стало встидно і страшно. А коли відійняв руки, то побачив, що отець Григорій, його дідо, пішов від нього. Нараз встид і страх минулися. Михайло зірвався з місця, забіг наперед і мовив з якоюсь люттю:

— Я хочу знати про неї!

Він почав термосити старого, лице перекривилось, очі палали, й отець Григорій озирнувся, наче шукав підтримки в свого саду. Бо зараз прийняв би лиш від нього поміч. І раптом горіх стпав хилитися, тягнути гілля з бруньками. А плющ приповз і обвився кругом ніг хлопця. Черешня скинула суху гіллю, і якби Григорій не відштовхнув би Михайла, гострий кінець пронизав би тому спину. Все ще не вірячи власним очам, обвитий плющем, Михайло опинився лежачи на землі, а старий тим часом, віддихавшись, викрикнув:

— Доки не знаєш усього, доти твоя воля!

Монастирська церква. Перша утреня

Не встати до першої утрені було великим недбальством. На дзвін мусив кожен встати, зібратись і подолати, хто короткий, хто довший відтинок шляху до церкви, що вже встигла охолонути після вечірні. Отець Даниїл нікого не будив, але лихо було тому, хто проспав. на другу службу його вже не пускали, а на третій мусив лежати хрестом у церкві, ніби заново приймаючи чернечі обіти.

Однак отець Григорій, який не заснув цієї ночі, думав чомусь, що Михайло не прийде. Зрештою, був тут гостем, і те, що досі отець Даниїл не запропонував йому стати послушником, дивувало усіх, лише не Григорія. Обидва старі ченці сподівались, що молодість візьме своє, коли затягнуться тілесні та душевні рани, і хлопець повернеться у світ, якому потрібні такі молоді й сильні, щоб народжувати дітей, будувати доми і захищати цю землю від ворога.

Але