Стефані Маєр - Молодий місяць

знала всім серцем і душею, — було те, що любов дає другому силу зруйнувати тебе вщент.

Але тепер Джейкоб був потрібен мені, потрібен як наркотик. Я спиралася на нього задовго і зайшла далі, ніж планувала. Тепер я не могла дозволити, щоб він страждав, але й не могла не ранити його. Він думав, що час і терпіння змінять мене, і хоча я знала, що Джейк глибоко помиляється, я також знала, що дозволю йому спробувати.

Він мій найкращий друг. Я завжди його любитиму, але цього ніколи не буде достатньо.

Я зайшла в дім, сіла біля телефону й почала кусати нігті.

— Фільм уже закінчився? — запитав Чарлі здивовано, коли я зайшла. Він сидів на підлозі, просто перед телевізором. Мабуть, справді захоплива гра.

— Майк захворів, — пояснила я. — У нього шлунковий грип.

— З тобою все гаразд?

— Я почуваюся нормально, — сказала я, у моєму голосі пролунала нотка сумніву. Я могла себе виказати.

Я зіперлася на кухонну стійку біля самісінького телефону й приготувалася терпляче чекати. Згадала, який дивний вираз обличчя був у Джейкоба, перш ніж він поїхав, і мої пальці мимовільно забарабанили по стійці. Треба було наполягти й відвезти його додому.

Я подивилася на годинник. Минуло п’ять хвилин. Десять. П’ятнадцять. Навіть коли за кермом сиділа я, мені потрібно було тільки п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися дому Біллі, а Джейкоб їхав іще швидше. Вісімнадцять хвилин.

Я схопила трубку й набрала номер.

Телефон дзвонив і дзвонив. Може, Біллі спить. Може, я помилилася номером. Я спробувала знову.

На восьмому гудку, саме тоді, коли я вже збиралася повісити трубку, відповів Біллі.

— Алло, — Пролунало в трубці. Голос був тривожний, наче він чекав поганих новин.

— Біллі, це я, Белла… Джейк уже приїхав додому? Він виїхав двадцять хвилин тому.

— Він тут, — сказав Біллі невиразно.

— Він мав мені подзвонити, — я була трохи роздратована. — Йому стало погано перед від’їздом, і я хвилювалася.

— Він… заслабкий, щоб дзвонити. Він погано почувається, — голос Біллі був якийсь чужий. Я подумала, що, можливо, він хоче побути з Джейкобом.

— Якщо знадобиться моя допомога… — запропонувала я. — Я можу приїхати.

Я подумала про Біллі, прив’язаного до інвалідного візка, і Джейкоба, який змушений дбати про себе сам…

— Ні, не треба, — сказав Біллі швидко. — Ми самі дамо собі раду. Залишайся вдома.

Його останні слова пролунали майже грубо.

— Гаразд, — погодилася я.

— Бувай, Белло. Зв’язок перервався.

— Бувайте, — пробурмотіла я.

Ну що ж, принаймні Джейк удома. Дивно, але це мене не заспокоїло. Сповнена якимсь тривожним передчуттям, я попленталася нагору. Може, мені варто навідати Джейка завтра перед роботою. Я б могла взяти суп — десь тут у нас повинна бути ще непочата бляшанка готового супу.

Та прокинувшись, я усвідомила, що всі мої плани скасовані. Я збудилася рано — годинник показував пів на п’яту ранку — й кинулася у ванну. Чарлі знайшов мене там через півгодини, я лежала на підлозі, притиснувшись щокою до холодної ванни.

Він довго дивився на мене.

— Шлунковий грип, — мовив він нарешті.

— Так, — пробурмотіла я.

— Тобі щось потрібно? — запитав він.

— Подзвони Ньютонам, будь ласка, — мовила я хрипло. — Скажи, що у мене те саме, що і в Майка, і що сьогодні я не зможу вийти на роботу. Скажи, що мені дуже шкода.

— Звісно, без проблем, — запевнив мене Чарлі.

Решту дня я провела на підлозі у ванній кімнаті, проспавши кілька годин на згорненому рушнику. Чарлі зайшов і сказав, що йому треба на роботу, але гадаю, це був тільки привід, аби зазирнути у ванну. Він залишив на підлозі склянку води, щоб уберегти мене від зневоднення.

Коли я прокинулася, він уже був удома. У моїй кімнаті стемніло — значить, уже пізно. Він піднімався сходами, щоб провідати мене.

— Жива?

— Та наче, — сказала я.

— Тобі щось потрібно?

— Ні, дякую. Якусь мить він вагався.

— Тоді гаразд, — мовив він і спустився на кухню.

За кілька хвилин задзвонив телефон. Чарлі тихо поговорив із кимсь і одразу ж повісив трубку.

— Майку вже краще, — гукнув він мені.

Що ж, це додало мені духу. Майк захворів на вісім годин раніше, ніж я. Отже, ще вісім годин. На саму думку про це мені стало погано і я кинулася до унітазу.

Я знову заснула, підіпхавши під голову рушника, але прокинулася в своєму ліжку, коли надворі було вже ясно. Не пам’ятаю, щоб я рухалася; мабуть, Чарлі переніс мене в кімнату — а ще він поставив склянку води на нічний столик. Я відчувала, що в роті пересохло. Важко пихкаючи, я посунула склянку до себе. Вода видалася мені якоюсь дивною на смак, очевидно, тому що простояла тут усю ніч.

Я підвелася з ліжка повільно, щоб мені знову не стало зле. Я почувалася слабкою, а в роті був поганий присмак, але шлунок, здається, заспокоївся. Я подивилася на годинник.

Мої двадцять чотири години закінчилися.

Я поснідала солоними крекерами. Здається, Чарлі заспокоївся, побачивши, що я одужую.

Тільки-но я переконалася, що не проведу ще один день на підлозі ванної кімнати, одразу ж зателефонувала Джейкобу.

Трубку підняв Джейкоб, та коли я почула його голос, то зрозуміла, що з ним не все гаразд.

— Алло, — голос його був ламаний, тріскучий.

— О Джейку, — простогнала я зі співчуттям. — Твій голос звучить жахливо.

— Я почуваюся жахливо, — прошепотів він.

— Мені так шкода, що я змусила тебе їхати зі мною. Чортівня!

— Я радий, що поїхав, — він досі шепотів. — Не звинувачуй себе. Це не твоя провина.

— Скоро тобі стане краще, — пообіцяла я. — Коли я прокинулася сьогодні вранці, то вже почувалася краще.

— Ти була хвора? — запитав він невиразно.

— Так, я також підхопила грип. Але зараз уже все гаразд.

— Гаразд, — голос його був немов мертвий.

— Мабуть, за кілька годин і тобі стане ліпше, — підбадьорила я Джейка.

Я ледве розчула його відповідь.

— Не думаю, що в мене те саме, що в тебе.

— То в тебе не шлунковий грип? — запитала я спантеличено.

— Ні. Це щось інше.

— А що в тебе болить?

— Усе, — прошепотів він. — Кожна часточка мого тіла. Я відчувала на собі його біль.

— Що я можу для тебе зробити? Може, щось привезти?

— Ні, не треба. Тобі не можна приїжджати сюди, — обрубав він. Це нагадало мені відповідь Біллі минулого вечора.

— Я ж була поряд із тобою, тож мені не страшно, — сказала я. Він проігнорував мене.

— Я сам подзвоню тобі, коли зможу. Я дам знати, коли можна буде сюди приїхати.

— Джейкобе…

— Мені треба йти, — сказав він поспішно.

— Подзвони мені, коли тобі стане краще.

— Гаразд, — погодився він,