Даніель Дефо - Робінзон Крузо

бо ж останнього разу я помітив їхню присутність п'ятнадцять місяців тому, — усі ці місяці не тільки не бачив жодної людини, а й слідів не помічав. А в сезон дощів, поза сумнівом, вони в житті не наважаться поткнутися на острів і тим паче забратися так далеко, як сьогодні. Та все одно з тої пори я не міг почуватися спокійно, бо щодня мене тримав у напрузі острах: дикуни можуть нагло з'явитися на острові. Воістину, очікування лиха страшніше за саме лихо, особливо якщо ні на мить не можеш відігнати від себе нав'язливих видінь!

Повсякчас я перебував у вбивчому гуморі і багато годин, які можна було б витратити з користю, провів у похмурих роздумах, як то мені підстерегти дикунів і напасти на них, коли вони наступного разу поткнуться на острів, особливо ж якщо вони розділяться на дві групи, як минулого разу, а не триматимуться купи. Я не замислювався над тим, що коли навіть переб'ю перших нежданих гостей — буде їх, скажімо, десяток чи дюжина, — то завтра припливуть інші, і їх теж треба буде перестріляти, а далі ще інших, і так можна боротися з ними ас! Ad infinitum[9], допоки я сам не перетворюся на звичайнісінького вбивцю, гіршого за оцих дикунів-людожерів.

День і ніч неспокій духу не відпускав мене — я так і чекав, що одного разу потраплю до рук безжальних істот. Якщо й наважувався вийти надвір, то повсякчас роззирався навсібіч й остерігався власної тіні. Отеперечки я зітхав із полегшенням, згадуючи, як вчасно приручив і розвів отару кіз, бо вже не наважувався вистрілити з рушниці, особливо в тій частині острова, куди найчастіше припливали дикуни. Якщо сполохати їх пострілом, вони, либонь, спершу втечуть, проте за кілька днів повернуться, і тоді до острова причалять двісті а чи й триста каное — і чого мені від них чекати?

Але минув рік і три місяці, перш ніж я знову побачив дикунів, і про це я згодом розповім. Можливо, за цей час двічі або тричі вони й припливали на острів, проте або не висаджувалися, або не потрапляли мені на очі. У травні ж, на двадцять четвертий рік мого перебування на безлюдному острові, я зіткнувся з дикунами за дуже дивних обставин, але про це у свій час.

Останні п'ятнадцять-шістнадцять місяців нервовий мій стан анітрохи не поліпшувався; я кепсько спав, мені снилися жахіття, серед ночі я схоплювався з ліжка. Вдень турботи відволікали мене, а вночі мені знову снилося, як я винищую дикунів, і тоді я шукав виправдання убивству.

Але забудьмо про це на деякий час. Отож, була середина травня, гадаю, шістнадцяте число, якщо не мій саморобний дерев'яний календар, бо я все ще карбував дні на стовпчику. Повторюся, було саме шістнадцятого травня, всенький день дув шалений вітер, раз у раз гримів грім і небо розтинала блискавка. Уночі погода тільки погіршилася. Я сидів у наметі й читав Біблію, час від часу відволікаючись на думки про обставини свого життя. Аж раптом мене сполохав постріл гармати, який долинув, мені здалося, з моря. Несподіванку не можна було порівняти ні з чим, що я відчував дотепер!

Я підскочив мов ошпарений. В одну мить прихилив драбину до пагорба, видерся на уступ, переставив драбину вище й виліз на верхівку пагорба саме в той момент, коли далекий зблиск на морі змусив мене прислухатися — зараз має долинути звук гарматного пострілу. За півхвилі я почув його й одразу збагнув, що пролунав він зі сходу — саме звідти, де мій човен не так давно боровся з течією біля скелястого узбережжя острова. Я тут-таки подумав, що то стріляє якийсь корабель, котрий потрапив у безвихідь; либонь, він подорожує не сам, а в парі з іншим, і посилає другому сигнали тривоги, прохаючи про допомогу.

Мені вистало здорового глузду подумати, що коли я й не зможу допомогти їм, вони можуть допомогти мені. Отож я кинувся ламати і збирати сухостій, який тільки міг знайти в околиці, склав із нього величезне кострище і запалив на самому вершечку пагорба. Сухе дерево швидко зайнялося та розгорілося. Хоча дув шалений вітер, вогонь усе одно здіймався високо, тож коли в морі був який-небудь корабель, він не міг не побачити багаття. І вони таки побачили: щойно полум'я здійнялося до неба, як почувся третій гарматний постріл, а тоді ще і ще, всі з того самого місця. Я палив багаття всю ніч, до самого ранку. Коли ж настав ранок і небо розвиднілося, далеко-далеко в морі, на схід від острова, я побачив чи то вітрило, чи то сам корабель — не міг розрізнити навіть у підзорну трубу, бо віддаль була занадто великою, та й погода ще й досі лишалася туманною, принаймні над морем.

Весь день я час від часу поглядав на корабель і згодом помітив, що він не рухається. Я зробив висновок, що він стоїть на якорі. Можете уявити, як я почувався: схопив рушницю й помчав на скелясте узбережжя острова, де мене захопила була течія. Коли я добрався туди, погода цілком виясніла, і на свою біду я побачив сліди кораблетрощі — вночі шторм підступно кинув корабель на підводні скелі, — ці скелі я розвідав, коли плив у човні, і для мене вони виявилися спасінням, бо течія розбивалася об них і створювала начебто зустрічну течію, яка виштовхнула мене на спокійну воду й урятувала в найнебезпечніші хвилини мого життя.

Проте що для однієї людини є добром, для іншої може виявитися злом. Схоже, нещасних моряків потягло вночі на невидимі скелі страшним вітром ост-норд-ост. Якби вони помітили острів, а вони точно його не помітили, то могли б, гадаю, спробувати дістатися берега на човнах і врятуватися. Але згадка про те, як вони палили з гармат, особливо коли побачили розведене мною багаття, наштовхнула мене на роздуми.

Спершу я уявляв собі, як моряки, помітивши полум'я мого вогнища, посідали у човни та спустилися на воду, сподіваючись дістатися берега. Проте хвилі здіймалися так високо, що просто підхопили човен, як шкаралупу, й викинули на скелі. Потім я думав, що, можливо, під час шторму всі човни змило з корабля роз'ятреною водою або ж матроси самі розбили й викинули їх за борт, як часто це траплялося під час великих штормів, коли море з такою силою билося в палубу, аж люди могли покалічитися. Іноді я уявляв собі, що корабель подорожував не один, що з ним мандрували й інші, яким