Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

Потім голова її опинилася над водою, і найперше вона стягла маску; катер виявився несподівано далеко, проте чудово видно було, як мокрий, жалюгідний Петро крутить коловорот лебідки, а Саша стоїть, упершись ногою в борт, і ніби відпочиває. Лідку рвучко тягло по хвилях, приблизно так колись карали матросів, що завинили; поруч плив Віталій, і за ним, здається, лишався пінистий слід, як за моторним човном…

Лискуча туша скинулась над хвилею. Високо, метра на півтора; перш ніж дальфін устиг зануритись, у боці в нього з’явилися три маленькі чорні дірки.

Лідку тягло спиною вперед, і вона все чудово бачила. Над водою скинулося живе гнучке тіло — назад упало, ляпнулось напівдохле м’ясо, яке ще здригалося, ще бажало жити, забруднюючи воду навколо, і хвиля робилася брудно-коричневою…

А може, криваві деталі відтворила Лідчина уява. Бо коли їй було все це роздивитись?

Зовсім поруч промайнула, ледь показавшись із води, вугільно-чорна спина. І Саша знову встиг вистрелити.

Лідку втягли на катер, причому їй здалось, що на борту лишаються зірвані клапті шкіри; звісно, це її уява знову перебрала міру.

Віталій зірвав ласти. Як був, не знімаючи балона, кинувся за кермо. Зачхав мотор; висока хвиля жбурнула катер так, що Лідка ледве не вивалилася знову.

А може, це не хвиля?!

Саша вистрілив іще. І ще. Лідка краєм ока побачила його обличчя — байдуже обличчя вдоволеного життям убивці.

Мотор запрацював, катер високо задер носа, намагаючись тягти за собою непідібраний якір. Саша опустив пістолет, ступив до Лідки — вона б не здивувалась, якби він і її продірявив за компанію. Але замість цього худорлявий цивільник переступив через неї, як через мотлох, перебрався на корму і щось там зробив із якірним канатом.

Катер ринув уперед. Саша ледве втримався.

Дальфіни відходили в море, тягнучи за собою своїх товаришів в агонії. Двох? Трьох? Лідка не бачила.

Вона дивилася на Сашину засмаглу спину, на якій проступали хребці.

Пістолета він так і не випустив. Тримав в опущеній правій руці.

* * *

«…Д. — єдині адаптовані до апокаліпсису вищі істоти. За анатомією й фізіологією дорослі особини близькі до ссавців, однак за способом розмноження Д., хоч як це дивно, яйцекладні. Цикл розвитку Д. достоту схожий на цикл розвитку комахи; самиці роблять кладку раз на двадцять років, перед апокаліпсисом. Кризові зміни в зовнішньому середовищі, а часом навіть самі тільки їхні провісники, провокують розвиток личинки Д. — глефи. У розпал кризи глефи залишають шкаралупу яєць і виходять на суходіл. Личинки Д. смертельно небезпечні для всього живого. Малоуразливі, стійкі до високих температур, вони не потребують прихистку й переживають апокаліпсис без укриття. Повертаються в море після того, як припиняється сейсмічна активність. Наступна стадія розвитку — лялечка, всередині її Д. перебуває всього від місяця до двох, після чого на світ з’являється доросла особина.

Д. лишається однією з найменш досліджених істот планети. Походження Д. і природа його адаптаційних механізмів досі незрозумілі. Відсутність інформації породжує домисли. Так, Д. стали знахідкою для письменників-фантастів, які у своїх творах приписують цим істотам то розум, то позаземне походження, то містичний зв’язок із Воротами, то всі ці властивості одночасно».

(Мала популярна енциклопедія, с. 271)

* * *

Увечері на берег повилазили краби. Здавалося, саме каміння заворушилось, піднялось на членисті лапи, викотило безтямні бляклі очі й натовпом поповзло туди, де на купі скельних уламків лежав викинутий морем дальфінячий труп.

Археолог Петро Олегович пив нерозбавлений медичний спирт і плакав. Сьогодні він показав себе боягузом, залишив товаришів у біді й утопив казенну відеокамеру з цінними записами. Археолог був близький до самогубства, незважаючи на те що ніхто навіть поглядом не вколов його, не те що словом.

Убивця Саша був тверезий. Сидів перед ангаром і демонстративно чистив пістолет. Розібрана зброя на промащеній ганчірці викликала у Лідки блювотний рефлекс. В охайно розкладених деталях було щось патологоанатомічне; вечори біля моря завжди заспокоювали Лідку, але тепер не було куди подітися ні від чайок, що жадібно кружляли на віддалі, ні від Саші з його пістолетом.

Вона повернулась у штаб і одночасно взялась за дві безнадійні справи: прибираючи в лабораторії, вона намагалася навести лад у голові.

Поруч, за фанерною стінкою, сміялась Валентина. Кликала когось на посиденьки — їй відповідали голоси Сергія і Валери. Славка не було чути.

Потім безгучно відчинилися двері. Лідка озирнулась, сподіваючись побачити свого чоловіка, але замість нього на порозі з’явився Віталій. Жовта миша на його футболці вилиняла до блідо-лимонного кольору.

— Пиши, — Віталій усівся без запрошення, простягнув ноги, поклав на столик перед Лідкою аркуш паперу з числом і нерозбірливою печаткою. І кулькову ручку.

— Що писати? — спитала Лідка.

— Хроніку подій, — нудним голосом сказав Віталій. — Від миті, коли ти занурилась. Завершуючи миттю, коли ми вийшли на причал.

— А згори писати «пояснювальна записка»? — в’їдливо пожартувала Лідка.

Віталій підвів на неї погляд, і очі були похмурі, як фари похоронного автобуса. Під цим поглядом Лідка кивнула, сіла на стілець і підсунула до себе аркуш.

— Такого числа о такій годині, — почав диктувати Віталій, — виконуючи таке завдання, я, така й така, разом із такими й такими членами експедиції…

— Вийшла кудись і зробила щось, — пробурмотіла Лідка крізь зуби.

— Пиши, — сказав Віталій без жодної ознаки усміху в голосі.

Якийсь час у лабораторії стояла тиша. Звідкись просочувався цигарковий дим, причому цигарки були — Лідка потягла носом — із ментолом. Валя.

Вона дійшла до миті, коли «виконуючи завдання, наблизилась до об’єкта й розмістилась в отворі, обома руками торкнувшись…».

Припинила писати. Обережно поклала ручку:

— Це ж маячня… Віталію Олексійовичу. Це ж мене в психлікарню відправлять із такими… звітами.

— Це не звіт, — Віталій скривився. — Це… не хвилюйся. Просто пиши. Докладно і чесно.

Лідка опустила голову.

Згадувати те, що сталося у Воротах, було неприємно. Сформулювати й перенести на папір — складно.

— Тут помилки, — сказала вона перепрошуючи.

— Пробачать, — коротко відгукнувся цивільник. — Пиши.

У мовчанці минуло ще кілька хвилин. «Потім я втратила… втратила орієнтацію».

Вона знову поклала ручку.

— Ну, а… про дальфінів… треба?

— Треба, — жорстко сказав Віталій. — Усе. Хто куди плив і хто куди стріляв…

Лідці здалось, що Віталій осміхається. Не зрозуміти, чи то Сашу на нагороду висунуть, чи то на гауптвахту запроторять за ці постріли. Але Віталій знає з цього приводу щось, чого не знає Лідка.

Вона зітхнула. Паперу лишалося мало, тому з кожним рядком доводилося писати все дрібніше.

— Підпишись. Число.

Віталій узяв із її рук дрібно списаний аркуш, проглянув,