Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

І, слід сказати, певних успіхів вона досягла. Технік Сергій поглядав з інтересом, водій Валера провів розчепурену лаборантку довгим здивованим поглядом, і навіть Петро Олегович усміхнувся Лідці й допоміг перелізти з причалу на катер. Віталій зберігав професійну незворушність, Саша поводився так, ніби Лідки немає на світі.

А Славко… Славка вона не бачила від ранку. Точніше, від учорашнього вечора.

Ну й нехай. Він їй більше не потрібен. Він… відпрацьований матеріал.

Море трохи хвилювалось. До Лідчиного пояса прикріпили страховку, Петро взяв камеру, Віталій передав Саші бінокль:

— Поглядай тут…

Той кивнув, не випускаючи цигарки. Оглянув горизонт, махнув рукою:

— Чисто… Давай.

Вони пірнули майже одночасно. Тільки Лідка трохи забарилась — і зловила на собі уважний, трохи зневажливий Сашин погляд.

Добре б ніколи його більше не бачити, підводника-цивільника. Ніколи в житті.

Зеленкувата, з опаловим відтінком тиша заспокоїла її. Дивно, вона більше не боялася глибини, хоча все мало би бути навпаки: після того випадку був би природним панічний страх занурення…

Метнулася, виблискуючи пласкими боками, риб’яча зграя.

Ритмічно похитувалися підводні ліси. Тугі повітряні бульбашки здіймались до неба, їх було багато, кожна була моделлю веселкового, безтурботного маленького світу; якби не маска, Лідка, мабуть, усміхнулася б.

Петро і Віталій пливли з боків, і ні в кому з них не можна було впізнати ні видатного археолога, ні цивільника з неприємним пронизливим поглядом. Вони були однакові, вони були рівні — дивні істоти зі скляними обличчями, що розмірено перебирали перетинками ластів. Плавниками-протезами. Людина ще не риба, але вже досить пристойно плаває…

Лідка знову стрималася, щоб не усміхнутись. Міцніше закусила загубник.

Ворота було видно здалеку — море лишалося прозорим. Діяли згідно із заздалегідь обговореним планом: Петро з камерою обплив арку й зупинився навпроти отвору, так, щоб спіймати видошукачем і Ворота, і Лідку, яка в них заходитиме.

Вона впевнена була, що цього разу нічого не станеться. Просто назло; якийсь час вона простирчить в отворі, потім стрілочка манометра натякне, що час би й повертатись. І вони піднімуться в катер, не дивлячись одне на одного, і тільки Саша знову зиркне з-під довгого козирка своєї пляжної кепочки; при згадці про Сашин погляд Лідці знову стало незатишно. Страховка, застебнута на поясі, здалася раптом повідком, що обмежував свободу, і неприємно було думати, що другий кінець тонкого троса знаходиться в руках у ТОГО. Гаразд, нехай Лідка істеричка і параноїк, нехай Саша й не хотів убивати її…

Та все одно — сказано і зроблено достатньо. Хоч би він, клятий, утопився.

Шелестіло, вириваючись назовні, тепле повітря. Маска ледь-ледь «травила», пропускаючи воду, вода заливала скло зсередини, заважала дивитись, але вилити її не було жодної можливості — тобто досвідчений нирець зумів би, звісно, зробити це за допомогою складного небезпечного маневру, але Лідці такі фокуси були не до снаги. Легше перетерпіти.

Петро підняв руку, оголошуючи про свою готовність. Лідка рушила вперед, намагаючись дихати якомога спокійніше й рівніше. Усе одно нічого не станеться.

Вона трохи не розрахувала імпульс — проскочила далі, ніж слід було. Лягла на спину, на мить побачила сонце крізь товщу води. І темне дно катера побачила теж; розкинула руки, одночасно торкнувшись кам’яних стовпів праворуч і ліворуч від себе. Ці Ворота були такими вузькими, що в них могли пройти пліч-о-пліч десь троє людей, не більше…

Наступної секунди Ворота розсунулись, роз’їхались, як двері швидкісного трамвая. Отвір зробився широким, як вулиця, але що найприкріше — Лідчині руки досі торкалися кам’яних стовпів. Лідчині руки, її вірні, знайомі з дитинства руки розтяглися, ніби гумові канати, вона з жахом подивилася спершу на праву кисть, потім на ліву — обидві були страшенно далеко, обидві здавалися маленькими, іграшковими, а вода ж позірно збільшує всі предмети…

Випустивши від несподіванки цілий фонтан райдужних бульбашок, Лідка ривком піднесла долоні до очей. Руки слухались безвідмовно, руки досі належали їй; щоправда, крізь обриси кисті просвічувало золоте павутиння, а крізь шелест повітря, що линуло до поверхні, проступали неможливі тут звуки. Довгий акорд.

Дихати. Рівно, глибоко. Ніяких надзвичайних ситуацій.

Вона потяглася вперед, ніби збираючись тицьнути пальцем в об’єктив відеокамери. Але попереду і згори не було нічого — ні Петра, ні сонця над водою. Витягнута Лідчина рука лишалася в неї перед очима — незвично товста, ніби розмазана по склу.

«З мене досить».

Вона вдарила ластами — приблизно так б’є хвостом рибина, що втрапила в поліетиленовий пакет. І ще кілька секунд їй здавалося з переляку, що все скінчено, нічого немає, серце не б’ється, — ось він, протилежний бік Воріт, сонний світ, де Лідка була лиш раз, але не хотіла би повертатись…

А потім виявилось, що її тягне кудись мимохіть. Тонкий трос напружився, і з кожним його ривком обтяжений пояс усе дужче врізався в голий Лідчин живіт.

Ось вона, підсвічена сонцем поверхня — далеко. І ось воно, дно катера — ще далі. Тягнуться догори два перламутрові дерева — з вузьких грудей Петра, з прокурених легенів Віталія. Третє — над Лідчиною головою; заважає дивитися вода, що набралась у маску. Рука інстинктивно тягнеться протерти очі, але наштовхується на скло.

Її супутники — вона не могла розібрати, хто з них хто, доки не побачила камеру, що метлялась на ремені, — поспішали до неї з двох боків. Трос на мить послабився й напружився з новою силою. Один із плавців — найпевніше Віталій — розмахував рукою перед Лідчиним носом, указуючи вгору, наказуючи негайно спливати; під водою рухи виходили плавними, сповільненими, не досить переконливими.

У цю мить другий плавець витягнув руку, вказуючи кудись Лідці за спину. Вона озирнулась.

Під водою їхні туші виявилися несподівано великими. Кожна була завбільшки як та вантажівка, якою приїхала в Рассморт пересувна електростанція.

Трос смикнувся знову. Пояс врізався в тіло, від болю Лідка ледь не прокусила загубник. Один із її супутників торпедою ринув угору — тільки ласти майнули. То був Петро Олегович; Лідка побачила, як плавно спускалася на дно відеокамера.

Чорна лискуча істота опинилася за метр від Лідки. А може, їй привиділось — адже вода заважає правильно оцінити відстань; темна морда була велетенська, як екскаваторний ківш. Мить — і дальфін повернувся боком, скосивши на Лідку гостре маленьке око. Якийсь час вони дивились одне на одного, і Лідка дала б собі руку відтяти, що звір дивиться здивовано. Вивчально. Вільний звір, єдина вища істота, що вміє виживати без допомоги Воріт…

Потім її потягли нагору одночасно страхувальний трос і цивільник Віталій, причому Лідці важко було визначити,