Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

і йому не вкладалось у голові, що треба викинути такі гроші: хіба не краще підірвати вежі, а місто розтрощити гарматними ядрами. А з другого боку, Роні, згодом герцог де Сюллі, дуже ревно дбав про свою гідність і заради неї був схильний навіть до пишноти. Особисто його можна було власкавити, бо пан де Війяр оселив його в найкращому заїзді, надав йому до послуг своїх людей, послав до нього навіть свого секретаря й запросив його до дому своєї коханки. Щодо цього все було гаразд. Та губернатор, чоловік прямолінійний, висипав зразу всі вимоги, які лишень міг придумати; і, природно, ті вимоги все наростали в міру того, як інша сторона обіцяла йому чимраз більші купи золота. Нарешті з того вийшов довжезний список: посади й титули, фортеці, абатства, мільйон і двісті тисяч ліврів на оплату його боргів, а понад те ще щорічна пенсія. А далі знов ішли абатства. Усе те вже годі було запам'ятати, і пан де Війяр, чоловік акуратний, записав свої вимоги й тепер зачитував їх з папірця.

Роні відповів не зразу, бо думав собі: «Ах ти ж, грабіжник! От через що ти мені так годиш, навіть до своєї коханки запросив! А коли я викреслю щось із цього списку, ти продаси себе Іспанії. Звісно, ти мав би в цьому слушність, якби не наші гармати. Ну, я ж тобі покажу, як начиняють вежі порохом! А скінчиться тим, що ти повиснеш у зашморгу».

Блакитні очі й гладеньке обличчя Роні не виражали нічого зайвого, коли він почав викладати свої помірковані зустрічні пропозиції; але губернатор перебив його: він забув додати ще одне. Принаймні в околі шести миль біля Руана мали бути заборонені протестантські обряди — таке заявив він єретикові, послові короля-єретика. Через це переговори збились на запальний тон і того дня вже не змогли привести ні до чого. А втім, уклали попередню угоду, але тільки тому, що Роні страшенно любив документи та підписи; без документа, хай найпустішого, він не міг скінчити жодної наради. Через гінця він повідомив короля про безсоромні губернаторові вимоги. І ось, перше ніж устигла надійти відповідь, пан де Війяр забрав собі в голову, ніби Роні надумав його вбити, хоч той був богу духа винен. Це було непорозуміння; насправді губернатора хотів викрасти задля викупу якийсь пройдисвіт. Та хай там як, а коли губернатор зустрівся знову з Роні, в нього очі лізли на лоба і в думках були тільки шибениця та зашморг. Те саме думав Роні минулого разу, але не показував цього так явно. А тепер здоровий глузд підказував йому, що відвернути лихо і врятувати його може тільки якась божевільна вихватка. Тому він зразу роз'юшився ще гірше за губернатора, обізвав його безчесним зрадником, і Війяр так сторопів, що йому відібрало мову.

— Я — зрадник? Та ви ошаліли, пане мій!

— Це ви в шаленому гніві плетете щось про якесь убивство, а мені невтямки, що й до чого! Атож, ви навіть хочете зламати слово, бо я ж маю попередню угоду!

Ця переконлива мова трохи остудила пана де Війяра, і, коли ввійшла його коханка, він сказав:

— Не кричіть, пані, адже й я вже не кричу.

Проте навряд чи він утихомирився б надовго. Безневинність пана де Роні потребувала негайного вагомого доказу, або ж усе ще могло скінчитися для нього погано. І саме в ту мить один із його слуг приніс йому листа від короля. То була ніби відповідь, на безсоромні вимоги руанського губернатора, хоч насправді безпосереднім приводом для листа були вимоги пані де Ліанкур, і без них він не надійшов би, певне, так до речі. А втім, важко сказати, чи посол Роні не отримав його насправді ще зранку, в заїзді. Ефект від його вручення в таку напружену хвилину був аж надто разючий, і згодом, обміркувавши, ніхто вже не вірив у випадковий збіг. Губернаторова коханка незабаром висловила сумнів.

Та хай там як, а король приймав усі вимоги, опріч заборони проповідей; про неї він навіть не згадав, і пан де Війяр теж обминув цей пункт: адже чин генерал-адмірала він таки отримає. Перед послом він вибачився в хибному звинуваченні щодо замаху. На щастя, спіймався один з поплічників справжнього вбивці. Губернатор наказав привести його, власноручно накинув на нього зашморг, і слуги повісили лиходія прямо на очах обох панів, що дивилися з вікна. Після цього лишилося тільки відсвяткувати справу, що скінчилася так щасливо.

— Ліга сіла в калюжу! — брутально, як старий солдат, гукнув губернатор з вікна до люду, що вже зібрався дивитись на повішеного Губернатор наказав: — Гукайте всі: «Хай живе король!»

Люд підхопив, і крик покотився аж до гавані, а там кораблі почали салютувати з гармат. На фортечних валах теж загриміли залпи, і не було в місті жодного церковного дзвону, що не задзвонив би радісно. Подячна відправа в соборі Матері божої — Роні на лаві першого ряду; прихід депутації міських цехів, що принесли королівському послові дарунок — розкішний столовий сервіз із позолоченого срібла; а потім Роні поїхав.

Коли він під час бою при Іврі ліг зранений під грушею, він і там виявився переможцем і навіть узяв кількох багатих бранців, бо цього чоловіка вподобало щастя. Цього разу його заслугою — щастя тут тільки підсобило — король здобув одне з найкращих міст. І щирий слуга короля таки справді був гідний нагороди. Тим часом він приїздить, попадає в обійми, виголошує гарну промову, що сервіз із позолоченого срібла належить королю, бо його слуга принципово не бере подарунків ні від кого. Король лишає сервіз йому й докладає ще три тисячі золотих екю. Що ж, гаразд. Та коли Роні попросив посади начальника артилерії, король ще раз обняв його й призначив губернатором міста Манта. Роні знетямився. Він у вічі дорікає королю невдячністю. Тоді король, за своєю давньою звичкою зводити поважні речі на жарт (Роні до такого ніколи не мав смаку), каже:

— Та це вже не новина — моя невдячність. Стривайте, ось ви почуєте придворні новини.

Дуже скоро Роні вже знав усе. Він на годину замкнувся в себе, а тоді пішов до пані де Ліанкур. Вона зразу здогадалася, що він прийшов через посаду начальника артилерії, хоч по ньому не видно було нічого: він тримався із звичайною гідністю. Одяг його був обсипаний самоцвітами.

— Пані, я прошу у вас честі бути присутнім при вашому вранішньому туалеті. Я слуга короля, то, може, колись придамся і вам.

Габрієль