Дені Дідро - Жак-фаталіст

величезної втіхи від того, що чула й бачила мене. Інші слухали, стоячи без діла, або посідали знову до роботи. Вечір був чарівний. Після цього всі розійшлися.

Я теж хотіла йти разом з іншими, але настоятелька спинила мене.

— Котра година? — спитала.

— Шоста незабаром.

— Зараз прийдуть мої радниці. Я обміркувала те, що ви розповіли мені про свій вихід з Льоншана, й поділилася з ними моїми думками. Вони схвалили їх, і ми маємо зробити вам одну пропозицію. Не може бути, щоб ми не дійшли свого, а коли дійдемо, це буде маленька перемога нашого монастиря й деяка певна приємність для вас…

О шостій зайшли радниці. Монастирська рада завжди буває ветха й старезна. Я встала, вони сіли, і настоятелька мовила до мене:

— Ви ж казали мені, сестро Сюзанно, що своїм переходом у наш монастир ви завдячуєте добродійності пана Манурі?

— Так, паніматонько.

— Отже, я не помилилась: льоншанські сестри лишили собі вклад, що ви внесли їм, уступаючи до них?

— Так, паніматонько.

— Вони вам не повернули нічого?

— Ні, паніматонько.

— Це несправедливо. Про це й казала я нашим радницям, і вони так само гадають, що ви маєте право вимагати від них або віддати цей вклад нашому монастирю, або сплачувати вам ренту. Те, що ви дістали з ласки пана Манурі, який зацікавився вашою долею, нічого спільного не має з тим, що винні вам льоншанські сестри. Не задля них же сплатив він ваш вклад.

— Не думаю, але, щоб упевнитись у цьому, найпростіше було б написати йому.

— Певно. А коли його відповідь буде така, як нам бажано, ось які ми маємо зробити вам пропозиції: ми зробимо від вашого імені позов проти Льоншанського монастиря. Наш монастир візьме на себе витрати, хоч які вони будуть великі, бо пан Манурі не відмовиться, мабуть, узятися за цю справу, а коли виграємо, монастир поділить з вами навпіл капітал і ренту. Що ви думаєте про це, люба сестро? Ви мовчите, задумались?

— Думаю про те, що льоншанські сестри багато лиха заподіяли мені, і мені дуже гірко буде, коли вони подумають, що я мщуся.

— Не про помсту йдеться. Йдеться про те, щоб справити з них належне.

— Ще раз нагадати про себе?

— Не переймайтеся цим, про вас там і мови майже не буде. Та й потім наша громада бідна, а льоншанська — багата. Ви будете нашою добродійницею, щонайменш поки живете тут. Ми, звичайно, зацікавлені, щоб ви лишились у нас, адже ми вас усі любимо…

І всі радниці в один голос:

— Хто ж може не любити її?.. Вона чудова…

— Усі ми смертні, і я також. Інша настоятелька може й не матиме до вас тих почуттів, що я. Ох, ні, безперечно не матиме! Ви можете занедужати, у вас можуть бути дрібні потреби, а дуже приємно мати невеликі гроші, якими можна чимось зарадити собі.

— Паніматки, — сказала я їм, — ваші міркування я не знехтую, коли ви були добрі висловити мені їх, але інші міркування ще більше турбують мене; проте своєю нехіттю я ладна поступитись. Однієї ласки прошу у вас, паніматонько, — не починайте нічого, не порадившись при мені з паном Манурі.

— Охоче погоджуюсь. Може, ви самі хочете написати йому?

— Як зводите, паніматонько.

— Напишіть йому, і напишіть зразу, щоб не вертатися вдруге до цього, бо я таких справ не люблю, вони нудні мені до смерті.

Мені дали перо, чорнило, папір, і я зразу ж написала панові Манурі, що прошу приїхати до Арпажона, як тільки дозволить йому час, що потребую знову його допомоги й поради у важливій справі і т. ін. Рада, зібравшись, зачитала листа, схвалила, і його було послано.

За кілька днів пан Манурі приїхав. Настоятелька виклала йому справу. Він не вагаючись пристав на її думку. Мої сумніви назвали смішними й вирішили позивати льоншанських сестер наступного ж дня. Так і зробили; і ось, наперекір мені, моє ім'я знову з'явилося в заявах, документах, на суді, і то з усіма подробицями, здогадами, брехнею і всіма наклепами, які тільки можуть відвернути від людини її суддів і зганьбити її перед громадськістю. Невже адвокатам, пане маркіз, дозволено обмовляти людей стільки, скільки їм забажається? Хіба немає права на них? Коли б я могла завбачити, якої гіркоти завдасть мені ця справа, заявляю вам, що ніколи не погодилася б розпочати її. Декому з черниць нашого монастиря потурбувалися прислати опубліковані проти мене документи. Вони щохвилини приходили розпитувати в мене подробиці жахливих подій, що в них і тіні не було правди. Чим більше твердила я, що не знаю цього, тим більше вважали мене за винну; через те, що я нічого не пояснювала, нічого не визнавала й усе заперечувала, вони гадали, що все те правда, — посміхались, казали мені влесливі, але дуже образливі слова, знизували плечима щодо моєї безневинності. Я плакала, мене опановував розпач.

Але лихо одне ніколи не ходить. Надійшов час сповідатися. Я вже повинилась у перших ласках настоятельчиних; тоді духівник якнайпильніше заборонив мені допускатися їх надалі; але як відмовити в тому, що таку велику втіху дає людині, від якої цілком залежиш, і в чому сам не вбачаєш нічого лихого?

Цей духівник має відіграти велику роль у кінці моїх спогадів, тому вважаю за доречне познайомити вас із ним.

Це кордельєр, звати його отець Лемуан, років йому сорок п'ять, не більше. Рідко коли здибаєш таке гарне обличчя — воно в нього лагідне, ясне, відверте, привітне, приємне, коли він не думає, а коли думає, то морщить чоло, хмурить брови, опускає очі, стає суворий у поводженні. Не знаю двох більш різних людей, ніж отець Лемуан в олтарі і отець Лемуан у приймальні, отець Лемуан у приймальні сам чи він же — в товаристві. Такі, зрештою, усі особи чернечого стану, і я сама не раз ловила себе на тому, що, йдучи до ґраток у приймальні, раптом спинялась, поправляла покривало й пов'язку, надавала певного виразу обличчю, очам та роту, відповідно складала руки, відповідно трималася і йшла, прибирала скромного вигляду й додержувала його більш-менш довго — як до того, з ким я розмовляла. Отець Лемуан високий, гарної статури, веселий, дуже милий, коли незосереджений на тому, хто він є, чудово говорить, у монастирі про нього знають як про великого богослова, а в миру — як великого проповідника; його проповідями захоплюються. Його широкі знання не обмежуються духовною сферою: він прегарно співає, знає музику, історію, мови; він — доктор Сорбонни. Дарма що молодий, він перейшов уже