Жорж Санд - Консуело

глибоких і серйозних роздумів. На їхньому тлі злочин Андзолето тьмянів, як окремий випадок, який послужив болісним, але значним початком нескінченних дум. Багато годин провела вона в молитві, сльозах і роздумах. І нарешті заснула із чуттям чистого сумління, сподіваючись на милосердя й поміч Бога.

Наступного дня Порпора зайшов до неї сказати, що призначено репетицію «Гіпермнестри» для Стефаніні, який буде співати замість Андзолето, бо той захворів — не підводиться з ліжка і скаржиться на втрату голосу. Першим бажанням Консуело було бігти до нього, щоб за ним доглядати.

— Позбав себе цього клопоту, — зупинив її професор, — Андзолето прекрасно себе почуває — така думка театрального лікаря. Ось побачиш, увечері він вирушить до Корилли. Але граф Дзустіньяні, який чудово розуміє, що все це значить, і не буде особливо сумувати, якщо молодий тенор припинить свої дебюти, заборонив лікареві виводити його на чисту воду й попросив добрягу Стефаніні ненадовго повернутися на сцену.

— Боже мій! Що ж задумав Андзолето? Невже він так занепав духом, що збирається кинути сцену?

— Так, сцену театру Сан-Самуеле. Через місяць він їде з Кориллою до Франції. Тебе це дивує? Він утікає від тіні, яку на нього кидає твій успіх; віддає свою долю в руки жінки, менш небезпечної, а потім, звичайно, він кине її, як тільки перестане мати в ній потребу.

Консуело зблідла й притисла руки до серця, готового розірватися. Можливо, в ній жила ще надія повернути Андзолето, можливо, вона збиралася, лагідно покартавши його, сказати йому, що краще сама піде зі сцени. Звістка ця була для неї ударом кинджала; думка, що вона більше не побачить того, кого так любила, не вкладалася в її голові.

— Це якийсь страшний сон! — скрикнула вона. — Мені треба піти до нього, нехай він пояснить мені, що значить уся ця бридня. Він не може виїхати із цією жінкою, — це було б для нього загибеллю. Я не можу допустити цього! Я утримаю його! Я поясню йому, у чому його істинні інтереси, якщо правда, що ніякі інші доводи на нього вже не діють… Ходімо зі мною, шановний учителю! Не можна ж кинути його так.

— Я сам кину тебе, і кину назавжди, — закричав обурено Порпора, — якщо ти допустиш таку малодушність! Благати цього негідника! Відвойовувати його в якоїсь Корилли! О свята Цециліє, бережися свого циганського походження й намагайся побороти в собі безрозсудні мандрівні інстинкти! Ходімо, тебе чекають на репетиції. А сьогодні ввечері ти насолодишся співом із таким майстром своєї справи, як Стефаніні. Ти побачиш артиста освіченого, скромного й великодушного.

Порпора потяг її до театру, і тут уперше Консуело зрозуміла весь жах життя артиста — цю залежність од публіки, вічну необхідність заглушати власні почуття, придушувати власні хвилювання для того, щоб постійно зображувати чужі почуття й викликати емоції в інших. Ця репетиція, потім перевдягання і сам спектакль були для неї справжнім катуванням. Андзолето не з'являвся. Через день їй довелося виступити в комічній опері Ґалуппі «Arcifanfano, re de'matti»[90]. Річ цю ставили заради Стефаніні, який чудово виконував у ній комічну роль. Консуело змушена була смішити тих, у кого раніше викликала сльози. Затаївши в грудях смертельну тугу, вона все-таки умудрилася бути блискучою, чарівною й навіть забавною. Двічі-тричі ридання починали душити її, але вони перетворювалися на неприродну веселість, яка злякала б тих, хто міг би зрозуміти її причину. Повернувшись до своєї гримерної, вона впала в істерику. Публіка голосно вимагала її, бажаючи влаштувати їй овацію. Позаяк вона все не виходила, здійнявся страшний гамір, глядачі поривалися ламати лавки, перелазити через рампу… Стефаніні прийшов за нею й, напіводягнену, розпатлану, бліду як смерть, потяг на сцену, де її буквально засипали квітами. Хтось кинув до її ніг лавровий вінок, і вона змушена була нагнутися, щоб його підняти.

— Дикі звірі! — шепотіла вона, повертаючись за лаштунки.

— Красуне моя, — сказав їй старий співак, підтримуючи її під руку, — ти зовсім хвора. Але оці дрібниці, — додав він, простягаючи їй цілий сніп квітів, підібраних для неї, — чудодійний засіб од усіх недуг. Почекай, звикнеш, і прийде час, коли ти будеш почувати нездоров'я й утому тільки в ті дні, коли тебе забудуть увінчати лаврами.

«До чого вони пусті й нікчемні!» — подумала бідолашна Консуело.

Повернувшись до своєї гримерної, вона впала непритомна на ложе із квітів, підібраних на сцені і кинутих абияк на софу. Камеристка побігла за лікарем. Граф Дзустіньяні на кілька хвилин залишився наодинці із прекрасною співачкою, блідою і надломленою, мов гілки жасмину, в якому вона потопала. Схвильований і сп'янілий із пристрасті, Дзустіньяні зовсім втратив розум і в божевільному пориві кинувся цілувати її, думаючи своїми пестощами привести її до тями. Але перший же дотик його губ до чистих губ Консуело розбудив відразу в неї. Опритомнівши, вона відіпхнула його, немов змію.

— Геть! — крикнула вона, мовби в маренні. — Геть любов, пестощі, солодкі слова!.. Мені не треба ні любові, ні чоловіка, ні родини, ні коханця. Учитель мій має рацію: воля, самотність, високий ідеал, слава!..

І тут вона вибухнула такими несамовитими риданнями, що переляканий граф кинувся на коліна й почав її заспокоювати. Але він не міг знайти слів розради для цієї змученої душі, а його бурхлива пристрасть, що дійшла цієї хвилини до краю, мимоволі рвалася назовні. Йому занадто добре був зрозумілий розпач обманутої любові. Він заговорив їй про свої почуття з наснагою людини, що не втратила ще сподівання на взаємність. Консуело начебто слухала його: розгублено посміхаючись, вона машинально визволила з його руки свою, і в цій посмішці графові привидівся проблиск надії. Деякі чоловіки виявляють бездоганний такт і велику проникливість у світських відносинах, але нічого не тямлять в інших стосунках. З'явився лікар і прописав заспокійливі краплі, що входили тоді в моду. Потім Консуело закутали в мантилью й віднесли в гондолу. Граф також увійшов туди разом зі співачкою, підтримуючи її й продовжуючи нашіптувати їй слова любові, які здавалися йому такими красномовними й переконливими, що він не переставав сподіватися на успіх. Через чверть години, бачачи, що Консуело ніяк не відгукується на всі його вияви почуттів, граф почав благати її сказати йому хоч слово, подарувати хоч один погляд.

— На що ж мені відповідати? — мовила Консуело, ніби опам'ятавшись од сну. — Я нічого не чула.

Дзустіньяні спершу розгубився, але незабаром у нього майнула думка, що все-таки не треба упускати нагоди: йому здавалося, що зараз, коли Консуело в такому пригніченому стані духу, від неї можна домогтися більшого, ніж коли вона буде володіти