Луцій Апулей - Метаморфози, або Золотий осел

хоч як він їх запевняв, вони йому не повірили. Невблаганні пастухи накинули на його шию зашморг і повели в густий бір на оту гору, звідки хлопець звичайно возив дрова.

26. Але ніде його не було; тільки згодом пастухи помітили порозкидані в багатьох місцях шматки його розтерзаного тіла. Я зразу здогадався, що це діло зубів тої ведмедиці і, далебі, сказав би все, що знав, якби був наділений даром мови. Одне, що я міг робити, — це радіти в глибині душі з заслуженої, хоча й запізнілої кари, яка спостигла хлопчиська. Нарешті всі пошматовані частини тіла загиблого були знайдені і після того, як їх поскладали докупи, поховали просто-таки на цьому ж місці. А мого Беллерофонта[202], якого обвинувачували в безперечному конокрадстві і кривавому вбивстві, пастухи повели зі зв'язаними руками до своїх хат, щоб на другий день вранці передати його, як казали, властям для суворого покарання.

Тим часом, як батьки оплакували хлопця, заливаючись гіркими сльозами, приходить отой сільський коновал, який не забув про свою обіцянку, щоб піддати мене домовленому заходу. — Сьогодні, — каже йому хтось, — не це нам у голові, а втрата хлопця. Але завтра, будь ласка, можеш цього зловредного осла не тільки вихолостити, а й голову йому зтяти. Та ми тобі ще й дружно допоможемо.

27. Ось так воно вийшло, що моє вихолощення вирішено було відкласти до наступного дня. Через те я щиро був вдячний добросердому хлопцеві за те, що він зробив мені єдине добро: своєю смертю відсунув на один день мої муки. Але навіть такий манюсінький відрізок часу не довелось мені використати, щоб трохи відпочити і відчути радощі життя. Бо в мою стайню вривається мати загиблого хлопця, перейнята безмежним розпачем, залита сльозами, в жалобній шаті. Рвучи обома руками посипану попелом сивину, вона стогнала, голосила, безжалісно била себе. в груди і так до мене мовила: — Ось він преспокійно увіткнув морду в жолоб і, догоджаючи своїй ненажерливості, безугавно напихає живністю своє вічно несите й бездонне пузо. Щ моїй журбі він не співчуває, ані не згадує навіть про жахливу загибель свого покійного хазяїна. Цей негідник, певна річ, глузує та нехтує моєю старістю та безсиллям, гадаючи, що йому безкарно пройде таке злодіяння! До того ж, напевно, уявляє собі, що він зовсім безневинний, бо вже так споконвіку ведеться, що найгірші злочинці, хоч як їх мучить нечиста совість, розраховують на безкарність. Хай мені боги будуть свідками, якби ти, наймерзенніша тварюко, міг хоч на хвильку заговорити, то якого найпослідущого телепня зумів би ти переконати, що в цьому нещасті немає й твоєї вини? Адже ти міг своїми копитами захистити бідолашного хлопця й укусами відігнати нападника. Частенько хвицати ногами мого хлопця то ти міг, а від смерті врятувати з таким же запалом тобі вже не вистачило духу? Звичайно, твоїм обов'язком було взяти його на свою спину, швидше віднести в безпечне місце і вирвати з рук кровожерного розбійника. А ти, скинувши з себе і зоставивши на призволяще свого друга, наставника, супутника, годувальника, сам підло дременув. Хіба тобі не відомо, що кара очікує того, хто відмовляється подати необхідну допомогу людям при смерті, бо ж цим порушено основи людяності? Але ти, убійнику, не довго будеш тішитись моїм горем! Я вже постараюсь, щоб ти сам відчув, яку силу вселяє біль у горем прибитих людей.

28. З такими словами вона обома руками зняла із себе нагрудну пов'язку, розгорнула її, потім обмотала нею і міцно спутала мої ноги, очевидно, для того, щоб я не міг захищатися. Схопивши дрючок, яким звичайно підпирали двері стайні, почала мене ним дубасити і не переставала, аж поки не вичерпались у неї сили і не випав під власною вагою дрючок з її рук. Тоді, нарікаючи, що її руки швидко втомилися, побігла вона до вогнища, витягла звідти жевріючу головешку й почала пхати її мені в пахвину.

Мені не залишалося нічого іншого, як вдатися до крайнього засобу самооборони: я випустив їй прямо в лице й очі струмінь рідкої дріслі. Завдяки тому, що вона не могла розплющити очей і винести такого смороду, я відвернув від себе загибель: зрештою, якби не це, то ослиний Мелеагр[203] зійшов би зі світу від головешки божевільної Алфеї.

КНИГА ВОСЬМА

1. Уже перші півні сповіщали світанок, коли з сусіднього міста прибув якийсь юнак, як мені здавалося, один із слуг Харити — тієї дівчини, яка разом зі мною пережила тяжкі хвилини в розбійників. Сів він при вогнищі й розповів великій громаді слуг дивну-предивну і сумну Історію її загибелі та про горе, яке спіткало всю родину:

— Конюхи, вівчарі і ви, волопаси! Немає вже нашої Харити. Загинула, бідолашна, жахливою смертю та й пішла в країну тіней не сама, а із супутниками. Але щоб ви все знали, розповім вам від самого початку, що і як сталося. Якби вчені люди з письменницьким хистом дізнались про цей незвичайний випадок, то по праву могли б написати цілу повість.

Жив у сусідньому місті один юнак знатного походження, знатності його дорівнювало і його багатство. Але від того, що він безнастанно пиячив та водився з повіями, то скотився так низько, що опинився в зграї грабіжників і навіть заплямував свої руки людською кров'ю. Звали його Тразілл. Яким був насправді цей гульвіса, така і слава ходила про нього.

2. Як тільки дочка мого хазяїна, Харита, підросла і мала виходити заміж, серед інших іменитих залицяльників з особливою заповзятливістю просив її руки і згаданий Тразілл. Але хоч він і вирізнявся з-поміж усіх женихів і намагався здобути собі прихильність батьків дівчини коштовними подарунками, на заваді стала йому недобра слава, через що і спіймав облизня, сприйнявши його як тяжку образу. Коли ж хазяйська дочка вийшла заміж за чесного. Тлеполема, Тразілл шукав нагоди для кривавої розправи бо, хоч його честолюбні сподівання й розбилися вщент, він не переставав кохати дівчину і водночас затаїв у серці злість за те, що знехтувано було його залицяннями. Нарешті знайшов він сприятливу нагоду проникнути в дім і підготуватись до виконання давно за думаного злочину. В той день, коли дівчина була врятована від небезпечних розбійницьких ножів завдяки спритності і відвазі нареченого, Тразілл втиснувся в юрбу людей, які прийшли її поздоровити з цієї нагоди, і, щоб, звернути на себе увагу, голосно став висловлювати свою радість з приводу щасливого порятунку та побажав молодим майбутнього потомства. З уваги на блискуче походження, Тразілла прийняли як одного з найпочесніших