Володимир Львович Єшкілєв - Фаренго. Ч. 2. Гніздо

— Ні, мем, не погоджувалась, — Оса була заскочена інформованістю комісії. «Вони слідкували за мною ще у школі!» — зрозуміла вона.

— Але ж ви щойно сказали нам, що «вмієте відповісти». Чому ж тоді у школі не відповідали?

— Я, мем, сказала не «вмію», а «можу» відповісти. А можу бути вищою за кпини примітивних і заздрісних людей.

— Тобто вас не зачіпає колективне моральне засудження?

— Ні! — з викликом заявила Оса. Уперше за останні години вона забула про свій провінційний вигляд.

— І ви готові переступити через моральні догми, якщо цього вимагатимуть ваші професійні обов’язки?

— Так!

— Як далеко ви можете відійти від загальноприйнятих норм моралі?

— Можливо, що й далеко… Але, — Оса подивилась на скептично скривлене обличчя «двосмужкової», — є деякі такі речі, мем, які я не робитиму ніколи.

— Що саме?

— Відповідати обов’язково? — напружилась Оса.

— Ні, не обов’язково, — посміхнулась леді-три-смужки й поставила нове запитання: — Ви вважаєте себе дівчиною з гарною зовнішністю?

— Цілком.

— Просто гарною чи дуже гарною?

— Дуже гарною, мем, — Оса втягнула живіт, кинула погляд на дзеркальну панель навпроти і переконалась, що її принади достатньо помітні крізь тканину рожевого хітончика.

— Хто вам про це сказав?

— Всі кажуть, мем.

— А якщо ми вам скажемо, що ваші зовнішні дані вельми посередні? — єхидно мовила леді-дві-смужки.

— Тоді, може, ви мені ще скажете, мем, яким таким дивом, маючи посередню зовнішність, мені вдалось перемогти на тому вашому кастингу? — Оса презирливо стисла губи, мовляв: «На себе подивись, мавпо!»

— Вам подобається форма наших курсанток? — це вже питала леді-три-смужки.

— Дуже. Класна форма, мем. Вона ж із шовку, правда?

— Так, з натурального земного шовку. Це давня традиція і в нашому коледжі, і в загонах стюардів «Елмар Астролайнік».

— Круто!

— Дивіться, Анс, он там, — «трисмужкова» показала на столик у кутку кімнати, — лежить курсантська форма Коледжу імені Цао Цинлю, підібрана під ваші параметри. — Ви б хотіли її приміряти?

— Так, мем, — Оса була щирою.

— Прошу.

— Можна? Отак, просто зараз?

— Так.

— Знімати оце все? — Оса кинула прощальний погляд на свої лахи. В ньому не було смутку.

— Звісно.

— Як скажете, мем, — колишня подружка Пели Махоніко відправила в бік «трисмужкової» найспокусливішу зі своїх посмішок, скинула з себе одяг і рушила до столика.

— А ви не соромитесь ходити отут перед нами голою? — запитала «двосмужкова».

— Чого соромитись? Ви ж мене всю бачили, мем, у фільмі, — Оса ледь не заплакала від щастя, коли відчула у своїх руках холодну шовкову тканину курсантської форми. — Я не соромлюсь свого тіла, я соромлюсь бути невдахою.

— Такі, як ви, Анс, рідко бувають невдахами, — почула вона за спиною чоловічий голос.

Напіводягнена Оса озирнулась і побачила старшого чоловіка у сірому строї із золотим бейджиком. Дівчина не зрозуміла, як він увійшов до кімнати «Н». Новий персонаж приймальної комедії оцінююче дивився на претендентку.

«Ну й дивись собі!» — вирішила Оса й із навмисною неквапністю закінчила перевдягання. Білизну, яка здалась їй дешевшою за форму, дівчина залишила на столику. Вона кинула погляд на дзеркальну панель. Та відобразила розкішну довгоногу білявку, всю — від граційних тонких щиколоток до гордої шиї — затягнуту в сніжно-білий шовк. Ця білизна вигідно підкреслила засмагу на обличчі та небесно-сині очі Оси. Пела під час їхніх любовних ігор постійно повторювала, що вони бездонні, немов озера на рівнинах Хадса.

— Я думаю, що на цьому ми й закінчимо нашу захопливу співбесіду з претенденткою, — звернулась до колеги леді-три-смужки.

Якби Оса не була зачарована власним відображенням у дзеркалі, вона б відчула у голосі жінки погано приховану іронію.

— Маєте рацію, — відповіла «двосмужкова» з крижаною інтонацією.

«Що, мавпи, здулись?» — новоспечена курсантка Коледжу імені Цао Цинлю подумки показала «смужковим» язика.

— Браво! — носій золотого бейджика наблизився до Оси. — Ви зараховані до нашого навчального закладу.

— Дякую, сір, — дівчина не відвела очей і не почервоніла під його обмацуючим поглядом. — А ви, перепрошую, хто?

— Я представляю директорат компанії «Елмар Астролайнік» у наглядовій раді коледжу. А ще я викладаю курсантам основи корпоративного і протокольного етикету. Мене звати Харбел Берістер. Щиро радий нашому знайомству.

— Орбана Анс. До ваших послуг, сір, — краєм ока вона побачила, що обидві жінки, які її допитували, залишають кімнату «Н».

— Я на це сподіваюсь, — посмішка Берістера здавалась ширшою за його обличчя.

«Гм! — посміхнулась до себе Оса. — Цей котяра стопудово бачив мене у мережі. Перший день у столиці, й ось вона — козирна перемога. Класно бути зіркою!»

26

Публічний інформаційний центр,

місто Астер, планета Аврелія (6КА81:4),

зоряна система Мійтри (HD168443).

30 пентарія 417 року Ери Відновлення.

Офіційного резидента планети Г'орми ніхто не запідозрив би у належності до раси ящерів. Він виглядав достоту як зрілий гуманоїд чоловічої статі середнього віку і середнього зросту. Вольове обличчя і виразні очі. Доглянуті руки з перснями. Дорогий консервативний костюм. Синя краватка з натурального шовку. На краватці сапфірова заколка з монограмою. Якби Марков не знав, що перед ним замаскований рептилоїд з клану Б’едор, котрому нещодавно виповнилось шість сотень стандартних років, він без великих вагань відніс би цього суб’єкта до типу Заможних, надкласу Бізнесменів, класу Корпоративних, підкласу Партнерів, загону Старших Партнерів і родини Директорів.

«Цікаво, а куди ж цей грьобаний ящер сховав свій хвіст?» — раптом подумалось поліцейському, хоча спеціалісти із Джи Тау інструктували його, що ґ’орміти вправні телепати і при розмові з ними необхідно контролювати свої думки.

— Його відрізали, — мовив резидент.

— …? — Марков ледь не викашляв на стіл щойно випиту каву.

— Мій хвіст, якщо вам це дійсно цікаво, зараз перебуває у місці, яке люди, радше за все, назвали б «хвостосховищем». Ті з нас, кому для виконання певної місії потрібно набути зовнішнього вигляду представників вашої раси, мусять пройти через трансформацію тіл. Коли моя місія буде виконана, мені повернуть попередню форму тіла включно із моїм рідним хвостом. До речі, я перебуваю у цій тілесній формі вже шостий рік за вашим літочисленням. Уже й не сумую за хвостом. Вже звик до всього людського. Майже до всього. Запах поту направду дратує. Тут ваш Гарісон мав рацію.

— Хто?

— Земний письменник-фантаст. Жив у двадцятому столітті від різдва вашого пророка Єшуа. Він передбачив, що першою галактичною расою, з якою люди змагатимуться за тривимірний простір, будуть розумні рептилоїди, яких дратуватиме запах людського поту. Фантастично точне передбачення. Але про те, що розумні рептилоїди зможуть іноді обходитись без хвостів, він не додумався… Я жартую.

— Якщо я… — почав був колишній намісник Сектору Кастора.

— Мене завжди дивувало, як швидко й безболісно люди набувають стану готовності