Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

На той час Мікаелю вже доводилося нагадувати самому собі, що його завдання взагалі-то полягає не в написанні історії сім’ї Ванґер, а в розв’язанні загадки Харієт Ванґер. Він погодився на це завдання, будучи цілком певний, що рік протиратиме штани і робота, яку він буде виконувати для Хенріка Ванґера, — насправді просто гра на публіку. Через рік йому видадуть абсурдну зарплату: складений Дірком Фруде контракт було підписано. Справжньою ж платою за роботу, як він сподівався, стане інформація про Ханса Еріка Веннерстрьома, яку, за словами Хенріка, той мав.

Послухавши свого наймача, Мікаель почав думати, що цей рік зовсім не обов’язково має пройти даремно. Вже сама по собі книга про сім’ю Ванґер мала певну цінність — можна сказати, що це буде гарний матеріал.

Він і на мить не сумнівався в тому, що знайти вбивцю Харієт Ванґер йому не вдасться — якщо навіть її справді вбили, а вона не загинула внаслідок якого-небудь безглуздого нещасного випадку або не зникла якимсь іншим чином. Як і Хенрік, Мікаель вважав неймовірним, щоб дівчина, утікши, протягом тридцяти шести років зуміла ховатися від усіх державних систем контролю. Зате він не виключав того, що Харієт Ванґер могла попрямувати, наприклад, до Стокгольма і по дорозі її підстерегла якась небезпека, вона стала жертвою нападу або ще якихось злощасних обставин.

А от Хенрік Ванґер був переконаний, що Харієт убили і що відповідальність лежить на комусь із членів сім’ї — можливо, нарівні з якоюсь сторонньою особою. Його впевненість будувалася на тому, що Харієт Ванґер пропала в ті драматичні години, коли острів був відрізаний від світу, а всі погляди були прикуті до катастрофи.

Еріка має рацію: якщо його дійсно наймали, щоб розкрити загадкове вбивство, то це було позбавлено здорового глузду. В той же час Мікаель Блумквіст починав розуміти, що доля Харієт Ванґер дуже вплинула на життя сім’ї і перш за все — Хенріка Ванґера. Правий Хенрік чи ні, але його підозри на адресу родичів, які він почував протягом більш як тридцяти років, майже не приховуючи цього, наклали відбиток на сімейні зборища і створили нездорове протистояння, що спричинилося до розвалу всього концерну. Отже, вивчення обставин зникнення Харієт мало стати найважливішим розділом книги і навіть зіграти роль основного стрижня в історії сім’ї, а матеріалу було предосить. Вважав він загадку Харієт Ванґер своїм головним завданням чи задовольнявся написанням сімейної хроніки, логічно було почати з того, щоб розібратися в дійових особах. Саме про них він і розмовляв з Хенріком Ванґером протягом дня.

Рахуючи внучатих племінників і троюрідних братів та сестер з усіх боків, клан Ванґерів складався із сотні людей. Сім’я виявилася такою величезною, що Мікаелю довелося створити у себе в ноутбуку окрему базу даних. Він скористався програмою «Ноутпед» (www.ibrium.se) — чудовим творінням двох хлопців із стокгольмського Королівського технологічного інституту, яке ті поширювали через Інтернет як програмне забезпечення для музичних композицій. На думку Мікаеля, ця програма була з числа цілком незамінних під час проведення журналістського розслідування. Кожному з численних Ванґерів у базі даних відводився окремий документ.

Генеалогічне дерево сім’ї достовірно простежувалося до початку XVI сторіччя, коли Хенрікові предки мали прізвище Ванґеєрсад. На його думку, вона, можливо, походила від голландського прізвища ван Ґеєрстад; якщо це вірно, то їх родовід починався аж з XII сторіччя.

У пізніші часи сім’я мешкала в Північній Франції і опинилася в Швеції разом із Жаном Батистом Бернадотом[37] на початку XIX сторіччя. Олександр Ванґеєрсад був військовим і хоч особисто короля не знав, але прославився як талановитий начальник гарнізону і в 1818 році отримав маєток Хедебю на подяку за довгу і вірну службу. В нього були також власні засоби, які він використав на покупку в Норрланді великих лісових масивів. Його син Адріан народився у Франції, але на батькове прохання переїхав у далеке від паризьких салонів провінційне норрландське містечко Хедебю, щоб управляти маєтком. Він займався сільським і лісним господарством, використовуючи нові методи, що надходили з континенту, і заклав целюлозну фабрику, навколо якої виросло місто Хедестад.

Олександрового внука звали Хенріком, і він скоротив прізвище до Ванґер. Він розвивав торгівлю з Росією і створив маленький торговий флот, чиї шхуни в середині XIX сторіччя ходили в Балтію, Німеччину і центр сталеливарної промисловості — Англію. Хенрік Ванґер-старший уніс різноманітність у сімейну справу, заснувавши досить скромний гірничий промисел та деякі з перших в Норрланді металургійних заводів. Він залишив після себе двох синів, Бірґера і Готфріда, які й заснували клан Ванґерів-фінансистів.

— Ти знайомий з давніми законами щодо спадкоємства? — спитав під час розмови Хенрік Ванґер.

— Цілеспрямовано я цим ніколи не займався.

— Я тебе чудово розумію і теж вічно плутаюся. Бірґер і Готфрід, у дусі родової традиції, жили як кіт із собакою і запекло боролися за владу і вплив на сімейних підприємствах. Боротьба ця стала багато в чому тягарем, що потенційно загрожував перспективам усієї справи. З цієї причини їх батько перед самою смертю вирішив створити систему, за якої б кожен член сім’ї успадкував якусь частку всього підприємства. Задумано напевно було правильно, але привело це до ситуації, коли ми, замість того, щоб підключати компетентних людей і партнерів іззовні, отримали правління концерну, що складалося з родичів з одним або кількома відсотками голосів.

— Це правило діє і до цього дня?

— Саме так. Якщо хтось із членів сім’ї хоче продати свою частину, зробити це можна тільки всередині клану. На щорічні збори акціонерів зараз з’їжджається близько п’ятдесяти Ванґерів та їхніх нащадків. У Мартіна приблизно десять відсотків акцій; у мене — п’ять відсотків, оскільки я багато акцій продав, зокрема Мартінові. Мій брат Харальд має сім відсотків, а більшість решти володіють тільки одним відсотком або половиною.

— Правду кажучи, я про це нічого не знав. Якось навіть відгонить середньовіччям.

— Просто справжнісіньке безумство. На ділі це означає, що будь-яким своїм діям на підприємстві Мартін повинен спочатку забезпечити підтримку принаймні двадцяти — двадцяти п’яти відсотків співвласників, а це не так легко.

Хенрік Ванґер повів далі розповідь про родину:

— Готфрід Ванґер помер без спадкоємців у тисяча дев’ятсот першому році. Тобто в нього були чотири дочки, але того часу жінок до уваги не брали. Їм виділялася частка доходу, але справами займалися чоловіки. Тільки коли жінкам надали право голосу на виборах, уже в двадцятому сторіччі, вони змогли брати участь і в зборах акціонерів.