Віктор Гюго - Знедолені

— Справді, пане голова, — відповів прокурор. — Тому вважаю за свій обов’язок нагадати присяжним, що сказав тут інспектор Жавер, відомий своєю чесністю й бездоганною службовою репутацією. Ось його слова: «Я впізнав підсудного. Це колишній каторжник, дуже небезпечний бандит на ім’я Жан Вальжан. Він відбув на каторзі дев’ятнадцять років за крадіжку зі зломом. П’ять або шість разів намагався втекти. Крім пограбування малюка Жерве та крадіжки яблук у садибі П’єрон, він ще, як я підозрюю, обікрав його преосвященство покійного єпископа Діньського. Я часто бачив цього чоловіка, коли служив помічником наглядача в Тулоні. Повторюю: я впізнав його».

Ця заява, здавалося, справила велике враження і на публіку, і на присяжних. Далі прокурор поставив вимогу, щоб знову викликали й допитали свідків Бреве, Шенілдьє та Кошпая.

Голова суду дав відповідний наказ, і за хвилину з кімнати свідків до зали привели ув’язненого Бреве.

Бреве був чоловік років шістдесяти, схожий на ділка і водночас на пройдисвіта. Іноді таке поєднання зустрічається. Тюремне начальство казало про нього: «Це чоловік послужливий», — і його настановили у в’язниці воротарем.

— Бреве, — сказав голова суду, — ви відбуваєте покарання, і вас не можна привести до присяги. Проте навіть у людини, осудженої законом, має зберегтися почуття честі й справедливості. Саме до такого почуття і звертаюся я в цю вирішальну мить. Перш ніж відповісти, добре усвідомте собі, що одне ваше слово може згубити цього чоловіка, а з другого боку — допомогти з’ясуванню істини. Підсудний, встаньте. Бреве, придивіться до підсудного, напружте пам’ять і скажіть: це справді ваш колишній товариш по каторзі Жан Вальжан?

Бреве подивився на підсудного, потім обернувся до суду.

— Так, пане голова суду. Я перший упізнав його, і думка моя не змінилася. Це Жан Вальжан. Він був у Тулоні на каторзі з тисяча сімсот дев’яносто шостого по тисяча вісімсот п’ятнадцятий рік. Я вийшов звідти на рік пізніше. Він добре підтоптався відтоді, проте я впізнав його, і сумнівів у мене нема.

— Сядьте, — сказав суддя. — А ви, підсудний, стійте.

Привели Шенілдьє, довічного каторжника, — про це свідчила його червона куртка й зелена шапка. Чоловік років п’ятдесяти — жвавий, зморшкуватий, нахабний — він здавався кволим і хирлявим, проте в його погляді відчувалася страшна сила.

Голова суду звернувся до нього з тими самими словами, що й до Бреве.

Шенілдьє вибухнув сміхом:

— Ще б пак не впізнати! Таж ми п’ять років були прикуті до одного ланцюга. Чого дивишся на мене вовком, друзяко?

— Сядьте, — сказав голова суду.

Судовий пристав привів Кошпая. Цей колишній пастух у Піренеях став розбійником і нині відбував довічну каторгу.

Голова суду запитав у нього, як і в тих двох, чи впізнає він чоловіка, який стоїть перед ним.

— Це Жан Вальжан, — мовив Кошпай. — Ми ще називали його Жан Домкрат — такий він був сильний.

Показання трьох свідків, явно щирі й неупереджені, викликали серед публіки глухий гомін, який щодалі наростав. Підсудний слухав їх із тим подивом на обличчі, який прокурор вважав умисними хитрощами. Жандарми, що стояли поруч із Шанматьє, чули, як він крізь зуби кинув услід першому свідку: «Знайшовся один!» Другому він сказав уже голосніше, з майже задоволеним виглядом: «Ну й спритник!» А третьому гукнув: «Брехня!»

— Підсудний, ви все чули, — звернувся до нього голова суду. — Що ви скажете?

— Я вже сказав — брехня! — відповів Шанматьє.

Гомін у залі посилився. Було ясно, що чоловік на лаві підсудних приречений.

— Закличте публіку до тиші, — сказав голова суду. — Я закриваю дебати.

У цю мить пролунав чийсь гучний голос:

— Бреве, Шенілдьє, Кошпай, погляньте сюди!

Усі, хто почув той голос, заціпеніли — стільки в ньому було горя й розпачу. Всі голови повернулись туди, звідки він пролунав. Чоловік, який сидів позад суду серед привілейованих осіб, звівся на ноги, штовхнув дверцята в перегородці, що відокремлювала суд від публіки, і вийшов на середину зали. Голова суду, прокурор і ще з двадцятеро людей упізнали його й хором вигукнули:

— Пан Мадлен!

8. Шанматьє дивується дедалі дужче

То був справді він. Лампа на столі в секретаря суду освітлювала його обличчя. Він був блідий і злегка тремтів. За годину, яку він тут просидів, волосся в нього стало зовсім біле.

Усі погляди прикипіли до нього.

Перш ніж голова суду або прокурор змогли вимовити бодай слово, перш ніж жандарми встигли ворухнутись, чоловік, якого поки що всі називали паном Мадленом, швидко підійшов до свідків Кошпая, Бреве та Шенілдьє:

— Ви не впізнаєте мене? — запитав він.

Усі троє остовпіли і тільки заперечливо похитали головами. Кошпай, перелякавшись, по-військовому віддав честь. Мадлен обернувся до суду і сказав лагідним голосом:

— Панове присяжні, відпустіть підсудного на волю. Пане голова, звеліть заарештувати мене. Чоловік, якого ви шукаєте, не він, а я. Мене звуть Жан Вальжан.

Ніхто з присутніх у залі не зважувався дихнути. Здивоване перешіптування змінилося мертвою тишею.

Голова суду й прокурор обмінялися швидким поглядом.

— Чи є тут лікар? — з натяком у голосі запитав суддя.

Тоді заговорив прокурор:

— Панове присяжні, дивний випадок, який щойно відбувся, може викликати тільки почуття глибокого смутку. Усім відомо про високі чесноти шановного пана Мадлена, мера Монтрея-Приморського. Якщо в залі знайдеться лікар, то ми приєднуємося до прохання голови суду оглянути Мадлена і відпровадити його додому.

Мадлен не дав прокуророві закінчити.

— Дякую вам, пане прокурор, — сказав він лагідно й водночас рішуче, — але я не збожеволів. Зараз ви в цьому переконаєтеся. Ви щойно мало не припустилися трагічної помилки — відпустіть того чоловіка! Повірте — я кажу вам правду. Я зробив усе, що міг. Я сховався під чужим ім’ям; я забагатів, і мене призначили мером. Я хотів знову стати чесною людиною. Та, мабуть, це неможливо. Я справді обікрав його превелебність єпископа Діньського; я справді пограбував малюка Жерве. Отож слушно вам тут сказали, що Жан Вальжан був лихим чоловіком. Можливо, провина за це лежить не тільки на ньому. Річ у тім, панове присяжні, що каторжника виховує каторга. Поміркуйте над цим, якщо хочете. Колись я був бідним селянином, тупим, майже недоумкуватим — каторга змінила мене. Я був недорозвиненим — я став лихим; я був чурбаком — я став розжареною головешкою. Згодом мене врятувала доброта людська — так само, як раніше мене згубила людська суворість. Але пробачте, вам не зрозуміти, про що я кажу. У моєму каміні ви знайдете в попелі монету, яку я вкрав сім років тому в малюка Жерве. Мені більш немає чого