Андрій Анатолійович Кокотюха - Адвокат із Личаківської

Досить було стукнути кулаком двічі, аби на третій раз зрозуміти – відчинено.

Жестом велівши всім відступити, шепелявий Єжі видобув із кишені невеличкий револьвер. Уже викотився й місяць, холодна сталь блиснула в його сяйві.

– Заховай, – вичавив Сілезький.

Не слухаючи, Тима потягнув на себе двері.

Прочинив.

Зайшов, лишивши їх навстіж прочиненими.

А за коротку мить вийшов. Озброєна рука теліпалася вздовж тіла. Навіть у темряві було помітно, що він розгублений.

– Що таке? – Клим та Густав, не змовляючись, запитали хором.

Побачили, коли зайшли.

У вітальні, на підлозі, валявся долілиць у калюжі власної крові чоловік, якого назвали Любком Ціпою.

Усі побачили – але Кошовий ще й відчув: запах знайомий.

Так пахло в спальні адвоката Сойки.

Махорка.

Не встигла вивітритися. Зовсім недавно її тут курили.

Розділ чотирнадцятий

Гнів на милість

– Ви не просто крутитеся під ногами. Ви порушуєте закон і будете за це покарані.

Колір лиця Марека Віхури цілковито відповідав його станові. За інших обставин усякий сторонній спостерігач напевне сказав би: комісарове обличчя пашіло від обурення та люті. Нагадуючи кольором розпечену плиту чи залізну заготовку, щойно вийняту з ковальського горна.

Але зараз, спокійно дивлячись на розлюченого поліцейського, Клим укотре зрозумів перевагу, котру має Віхура. Червоний писок показував його розгніваним навіть тоді, коли комісар перебував в іншому, часто протилежному настрої. Комісар завжди, незалежно від обставин, нагадував розлюченого бугая, якого ніхто не ладен приборкати.

Цього разу обурення Віхури було справжнім, і, судячи з налитих кров’ю очей, комісар стояв за півкроку до вибуху. Щоправда, червоні очі мали інше пояснення: Віхура недоспав. Його підняли серед ночі, та ще й у той час, коли поліцейський нарешті вирішив відіспатися. Кошовий чудово уявляв, як воно.

Адже вбивцю Сойки зловили.

Чим довше батяр тягнутиме із зізнанням для поліції, зробленим дядькові сам на сам, тим більше можливостей даватиме слідству для звинувачення. Зенеку слід було відразу все розказати, проте хлопець не зробив цього, причини Климові вже відомі. Фаховий адвокат не визнавав їх, але разом із тим розумів. Аби взявся захищати Новотного, мав би через його нерішучість першу серйозну проблему, котру потім досить складно виправляти.

Відтак кожною годиною впертого мовчання батяр, якщо годиться так говорити, ще глибше копав собі яму. І наближав комісарову перемогу.

– Вам би поспати, – промовив Кошовий, дивлячись Віхурі просто в очі.

Не ясно, що накручувало комісара більше – вбивство, про яке йому повідомили проти ночі, зухвала Климова втеча з-під домашнього арешту чи оцей його зовсім не награний, справжній спокій. Він стиснув кулаки.

– Ви знущаєтеся? Ви… ти знущаєшся з мене, нахабне щеня?

Поліцейські, котрі товклися коло садиби, при цих словах насторожилися, мов мисливські собаки у передчутті потрібної команди від хазяїна.

Все відбувалося у дворі – усередині мертве тіло та місце пригоди вже годину оглядала спеціальна бригада, тож усіх, включно з Віхурою, попросили вийти. Глянувши на поліцейських, оцінивши небезпеку, яку ті випромінюють, і погодившись сам із собою – гірше вже не буде, Кошовий знову повернувся до комісара.

– Ні, пане комісаре. Вам треба поспати. У такому стані дуже важко думати. Ще складніше приймати правильні рішення. Можна наробити дурниць, і поки цього не сталося…

– Рішення, кажеш? Я вже все вирішив! На тебе, курварю, зараз вдягнуть кайданки! І ти поїдеш просто звідси відразу до Бригідок!

– За що?

– Причин більше ніж досить, хлопче! Втеча з-під варти, віднині такої можливості в тебе не буде. Далі – менш ніж за тиждень ти знаходиш у Львові вже другий труп! Причому цей перед тим, як став трупом, різали ножакою! Кололи в живіт, мов ту свиню! Вирізали ремінь зі спини. Рота забили ганчіркою, аби не чути волань! – Комісар заводився дедалі сильніше. – Обидва рази набираєшся стільки нахабства, що викликаєш поліцію!

– То не слід було? Поліцію викликати – не слід?

– Він ще блазнює! – загорлав Віхура, вже не стримуючи гніву. – Знаходить кримінальні трупи! А потому ще й виступаєш мало не головним свідком злочину! Треба до тебе придивитися краще, Кошовий! Не ясно, що ти за один, ох, не ясно! – Випустивши пару, комісар видихнув, далі говорив уже спокійніше: – Про твого кумпля, пана Геника Сойку, все зрозуміло давно. Раніше чи пізніше, але на нього б так само вдягнули сталеві бранзулети! Ще треба з’ясувати, для чого ти справді приїхав сюди з Росії!

– Київ – не Росія, – виправив Клим. – Російська імперія, пане Віхуро, так само не вся колись належала руській царській династії.

– Не мороч голови! – гаркнув комісар. – Ми з тобою не про політику зараз! Є в мене підозра, що тобою зацікавиться цісарсько-королівська жандармерія! Тож не переймайся, хлопче! Варто лиш потрапити за ґрати, а там уже знайдуть сотні причин лишити тебе за ними надовго.

Кошовий зітхнув. Хотів сказати, як добре розуміє саме це. Натомість промовив:

– Ви вчасно згадали про службу безпеки, пане комісаре. І доречно нагадали про свою владу наді мною, порушником закону. Формально – підданим сусідньої держави. Ще й без виду на проживання на території Королівства Галичини і Лодомерії. Готовий визнати всі свої помилки. Якщо закон визначає мої діяння злочинними – нехай так. Я звик слухатися закону й виконувати його. Знаєте, за освітою я юрист. Тобто слуга закону. Й виконуватиму волю його, свого господаря. Але перед тим як заарештуєте мене, дозвольте все пояснити.

– Що саме – «все»? Ти поясниш мені, чому втік з-під арешту і як опинився серед ночі тут, на Клепарові, та ще й біля застреленого впритул відомого злодія Любка Ціпи? Ніхто не знає, де ховається Ціпа! Ніхто! – Комісар помахав пальцем перед Климовим лицем. – Поліції треба залучати безліч агентури, аби знайти його в разі потреби! А такий собі Кошовий, котрий плутається в назвах наших вулиць, серед ночі прийшов саме туди, де його застрелили! Між іншим, то напевне зведення якихось приватних рахунків. У криміналі то звична справа.

– Чому ви так вирішили?

– А пощо я всякому маю звітувати? – визвірився Віхура, але тут же пояснив: – Усередині все перетрушено. Точно щось шукали. Знайшли, так собі думаю. А ще припускаю, з дуже великою вірогідністю: Ціпа взяв щось у людини чи людей, котрі вважають себе недоторканими. Порушив правила, за ним таке водилося. Ось вони й повернули своє, а Любка покарали. Показово покарали, нема куди показовіше.

– Цілком з вами згоден, пане комісаре. – Клим дивувався сам собі, як легко вдавалося попри все зберігати спокій. – Навіть більше. Готовий укласти угоду.

– Угоду? Вже щось придумав, спритнику? Пані Богданович, до речі, тебе зараз не