Пол Стюарт - Бурелов

станеш славетним капітаном небесних піратів. І літатимеш на власному кораблеві. Згадаєш моє слово.

По цій мові Професор ступив такий важливий для себе крок уперед. Боючися, як би немічний Професор тут-таки не повалився додолу, Живчик шарпнувся, щоб підтримати його. Але Професор не повалився. Ступаючи на Багнище, він тільки скривив болісну гримасу і зойкнув. І ледь поточився. Але на ногах устояв.

За спиною у Професора Дозорець, Вевека та Камінний Штурман у захваті заплескали в долоні.

— Браво, Професоре! — закричали вони.

— Атож, браво! — засяяв Живчик. — На Санктафракс ви повернетеся стрункий, як дощова цівка.

Професор кволо усміхнувся. Його обличчя набуло мертвотного сірого відтінку. Живчикове чоло затьмарила тривога.

— Як… як ви насправді себе почуваєте? — схвильовано запитав він.

— Живим, — простогнав Професор. — Як той казав, плюю ще на долівку — не на бороду. Але, боюся, мені за вами не вгнатися. Мабуть, краще було б, якби…

— Ні, — рішуче урвав Живчик. — Ви помандруєте з нами. Ми всі по черзі вам допомагатимемо. — Він повернувся до решти. — Отже, всі сюди! Будемо рушати!

— Після того, як змарнували стільки часу, — шпигнув Скрид.

Коли решта членів команди, вибралися, ледве ноги волочачи, з лісу, Скрид повернувся і сягнистою ходою потяг у глибину Багнища. Живчик подався за ним, обхопивши рукою Професора за поперек.

— Жвавіше! — озвався Скрид. — І пам’ятайте: триматися купи, йти моїми слідами — і не озиратися.

Серце Живчикові впало, коли він глянув уперед і пересвідчився навіч, як далеко їм іти. Багнищу, здавалося, не буде кінця-краю. Навіть, якби він ішов сам, мандрівка була б жахливою. А з Професором, що важко хилився на нього…

— Нас ніхто в потилицю не жене, — прохрипів Професор, немов прочитавши його думки. Живчик кивнув головою і спустив очі додолу: стопи грузли у білій грязюці. Професор мав рацію. Вони вирвалися із Присмеркового лісу, і це найголовніше, бо хоч Багнище було таке саме небезпечне, як і неосяжне, воно все ж мало свої межі. А завдяки їхній щасливій зустрічі з провідником…

— Капітане! Капітане! — почув він тривожний Дозорців лемент. Якусь мить до Живчика не доходило, що ельф-дубовик звертається до нього. Він машинально роззирнувся, шукаючи очима Захмарного Вовка. — Капітане Живчику! — репетував Дозорець. — Мерщій сюди. Вевека!

Живчик стрельнув оком уперед. Альбінос блукай-бурмило лежав крижем на м’якій твані.

— Іди до нього, — звернувся до хлопця Професор. — Я постою без сторонньої допомоги.

Живчикові не довелося нагадувати вдруге. Він погнався густою, грузькою квашею і впав навколішки біля свого друга.

— Що сталося? — запитав він. — Вевеко, що тобі таке?

— Ве… ве-ве, — простогнав блукай-бурмило. Він схопився за груди і відкинув назад величезну голову.

— Вевеко! — зойкнув Живчик, і на очі йому набігли сльози. — Вевеко, озовися. Скажи, що можна зробити.

— Ве-е-е, — стиха простогнав блукай-бурмило і раптом зайшовся жахним клекітливим кашлем, аж усе його тіло затіпалось у болісних корчах.

Живчик відчайдушно боровся зі слізьми. Покинувши «Бурелова», Вевека зазнав під час спуску внутрішніх, далеко серйозніших, ніж гадав хлопець, ушкод. Дихав він тепер часто, тяжко і з присвистом. Живчик гладив звіра по шиї, не перестаючи шепотіти, що все буде гаразд, усе буде чудово. Блукай-бурмило кволо усміхнувся і заплющив очі.

— Жи-ве-чик. Ве-ве, Дру-е-з…

Знагла струминка крові — сліпучо червона проти густого білого хутра — бурхнула з куточка його рота і збігла по щоці. Вевека знов закашлявся, затремтів, щось пролопотів і… запала тиша.

— Ні! — заволав Живчик і кинувся Вевеці на шию, — Не ти. Не тепер. Ти не можеш померти! — голосив він. — Ти здавався таким… таким справним…

— Це не минає і найкращих із них, — почувся ззаду глузливий голос. Живчика обсипало морозом. — Щойно були такі, що куди твоє діло, — провадив він, — а за мить, дивись, уже холодні, як…

— Скриде! — загорлав Живчик, зриваючись на ноги і вихоплюючи меча. — Ще одне слово і, хай допоможе мені Небо, я тебе розчахну на дві половини!

Скрид глумливо посміхнувся.

— І приречеш свій екіпаж на видиму смерть? Щось мені не віриться.

Він одвернувся, покинувши тремтячого в безсилій люті Живчика.

— Ходімо, Живчику, — звернувся до нього Професор Світлознавства. — Твоєму другові уже нічим не допомогти.

— Знаю, — шморгнув він носом. — А все ж…

— Ходімо, — повторив Професор. — Поки цей сучий син не надто від нас відірвався.

Розділ вісімнадцятий

Пальцекрадіж

Скрид Пальцекрад не вірив своєму щастю. Коли блукай-бурмило гримнув додолу, він ледве стримався, щоб не застрибати з радощів. Найнебезпечнішого члена групи, зваленого відразу по виході з безсмертного Присмеркового лісу, можна більше не боятися.

— А решта будуть легкою здобиччю, — прошепотів він собі під ніс і зайшовся хрипким злосливим сміхом. — Тим паче, що дідуган усіх баритиме. — Він помовчав і задумливо потер щелепу. — А тим часом, — додав він, чи не гріх, чи не сором дати дурно пропасти таким золотим пальцям? Таким великим і волохатим…

Скрид озирнувся — чи не загубив він решти подорожан? — і затер з утіхи руки: попри його наказ усі вже встигли розтягтися в одну довгу вервечку. Далеко позаду плентався ельф-дубовик. Судячи з усього, йому непереливки.

— Тепер уже недовго, крихітко, — лиховісно прошепотів Скрид. — А тобі зосталося хіба лиш трохи довше, — промовив він, запримітивши постать у важкій кереї, що кульгала посередині вервечки. — А вас двох, — він скупчив увагу на парубійку та старому дідові, повислому на його руці, — сяйнопалі мої друзі, я притримаю на десерт!

Він підніс руки і приклав кощаві пергамінові долоні дудочкою до рота.

— Гей! — Його надтріснутий голос залящав над вибіленим ландшафтом, наче крякання білого вороння. Ніхто з піратів і вухом не повів. — Гей, ви! — загорлав Скрид. — Капітане Живчику!

Цим разом юнак звів очі.

— Що там таке? — долинув його голос, шарпаний на вітрі, немов шмата.

— Ми вже майже напівдорозі, — прокричав Скрид. І тицьнув палюхом собі за спину. — Бачиш отой зазублений сторчак на обрії? Це щогла розбитого корабля. Ось куди лежить наш шлях. Коли прибудемо туди, ви