Вілбур Сміт - Сонячний Птах

– Бене! – Його голос пролунав хрипко, він не відривав погляду від портрета. – Диво дивне, але до сьогоднішнього вечора я не розумів, про що йдеться. Досі ми відкрили тільки загадкові кам’яні блоки, кілька намистин та шматків золота. Я ніколи реально не думав про людей. А це дуже важливо, Бене! Ті люди, які помандрували до кінця світу і збудували щось чудове та величне в дикому й безлюдному краї…

Він урвав свою мову й повільно похитав головою, думаючи про масштаби, про велич того, про що говорив. Потім обернувся до мене.

– Бене, ми повинні з’ясувати, що саме сталося з ними та з їхнім містом. Мені байдуже, скільки буде потрібно часу й скільки коштів це забере. Я повинен знати.

Він вихопив із рота сигару, підхопився зі стільця й заходив по кімнаті, ледь стримуючи гарячкове збудження.

– Настав час повідомити про наше відкриття всім, Бене. Я скличу прес-конференцію. Я хочу, щоб усі ви виступили на ній і про все розказали. Світ повинен знати про тих людей.

Мій шлунок провалився вниз від тривоги, і я промурмотів слова протесту.

– Але нам не слід робити цього, Ло. Поки що не треба – благаю тебе.

– Чому ні? – запитав він, обернувшись до мене й змірявши мене войовничим поглядом.

– Ми ще не маємо досить доказів. – Я похолов від жаху, уявивши собі, як критики знущатимуться з мене, як вони розтопчуть мене й четвертують, коли я вийду на трибуну з такою недосконалою доповіддю. – Вони знімуть із мене скальп, Ло. Вони роздеруть мене на шматки.

– Ми покажемо їм оці малюнки.

– Господи! – Я навіть затремтів від цієї думку. – Це лише припущення, фантазії. Лише чаша є тією єдиною деталлю, яку ми могли б довести.

Лорен витріщився на мене, але я побачив, що безумний вираз зник із його очей. Несподівано він винувато засміявся й постукав себе по лобі тильним боком долоні.

– Оце круто! – засміявся він. – Я, мабуть, добре-таки стомився! На якусь мить ці малюнки стали для мене реальними, елементами життя! – Він знову зупинився перед малюнком і замислено оглянув його. – Я повинен знати, Бене, – знову сказав він. – Я неодмінно повинен довідатися про все.

Наступного дня, коли ми їли ланч біля смарагдового басейну, Лорен розповів мені про нашу спільну подорож і вугільним олівцем Саллі накреслив схему на гладенькій поверхні каменя.

– Ми перебуваємо ось тут, а он там, за шістдесят п’ять миль на північний схід, лежать руїни біля Домбошаби. Якщо твої теорії правильні, тоді мав існувати караванний шлях між двома містами. Ми з тобою вдвох сядемо в лендровер і поїдемо через країну, шукаючи давній шлях.

– Це майже непрохідна місцевість, – зазначив я без будь-якого ентузіазму. – Цілком недосліджена, без доріг, без води.

– І жодних РМ, – усміхнувся Лорен.

– Тоді я не бачу жодних перешкод нашій подорожі. – Я повернув йому усмішку, пригадавши, що наша поїздка має бути лікувальною, а не науково-дослідницькою. – Коли ми рушаємо?

– Завтра вдосвіта.

Було ще темно, коли я прокинувся, і мій годинник біля ліжка показував половину на п’яту. Було надто пізно, щоб повернутися до сну, й надто рано, щоб покинути ліжко. Я обмірковував цю проблему, аж раптом двері хатини крадькома відчинилися, й, коли я вже наготувався дати відсіч нічному злодію, у прорізі дверей в місячному світлі з’явився силует волохатої голови Рала.

Він налякав мене, й тому я накричав на нього:

– Що ти тут робиш?

Якщо я був наляканий, то мій переляк виявився нічим супроти реакції Рала на моє запитання. Зойкнувши від жаху, він підстрибнув на три фути в повітря, змахнувши руками, наче журавель крильми під час шлюбного танцю. Йому знадобилася хвилина або дві, щоб оговтатися й прочовгати до свого ліжка, відповівши мені тремтячим голосом: «Я ходив до туалету». Добре, що він так відразу знайшовся на відповідь, бо інакше моє запитання мало б катастрофічні наслідки. Я підвівся з ліжка, вдягнувся й пішов оглянути лендровер. Думаю, я тоді здогадався, що Рал був із Леслі, але не зрозумів, чому саме тепер.

Лорену й мені довелося згаяти цілий день на пошук дороги через Криваві Пагорби, яку міг би здолати лендровер. Ми проїхали попід смугою стрімчаків на північ, поки вони відступили назад і перетворилися на не дуже високі пагорби, й піднялися по одній із улоговин між ними. То був важкий підйом, він виснажив навіть наш потужний автомобіль, та, коли ми досягли вершини, далі наша дорога пролягла через відкриту савану та рідкий акацієвий ліс, і ми просувалися досить швидко, звернувши на південь, щоб виїхати на караванний шлях, який Лорен із надією накреслив на своїй великомасштабній мапі.

Ми заночували на цьому шляху чи принаймні там, де ми сподівалися, що він був. Із тією кількістю бензину та води, яку ми мали на борту автомобіля, ми не могли влаштувати собі надто розкішне табірне життя. Крім того, ми хотіли здійснити просту й невибагливу подорож, щоб розвіяти туман й очиститись від бруду цивілізації, то була спроба ностальгічного повернення до експедицій, у які ми разом вирушали, коли були юними.

Ми підсмажили на розжареному вугіллі двійко куріпок, запили їх «Ґлен Ґрантом» і нагрітою на сонці водою з емалевих кухлів. Потім вирили в твердій землі біля лендровера заглибини для пліч і стегон, залізли у спальні мішки й сонливо та задоволено правили теревені протягом години, перш ніж провалитися в сон.

Прокинувшись удосвіта, Лорен став обережно робити собі масаж спини, розминаючи скуті м’язи.

– Я щойно пригадав, що мені вже не двадцять років, – простогнав він, але на третій день він здавався саме таким: сонце знову зробило його шкіру брунатною, синці під очима зникли, й Лорен весело сміявся.

Ми просувалися вперед повільно. Часто нам доводилося повертати назад, коли нерівності та гребені пагористої місцевості не дозволяли нам проїхати. В інших випадках ми виходили з лендровера й ішли пішки, шукаючи задовільне місце для проїзду. Проте ми не поспішали, щоб цілком навтішатися кожною милею відстані, яку ми долали в напрямку на північ і на схід через місцевість, що змінювала свій характер і настрій із магічною швидкістю – як це можливо тільки в Африці.

З кожною годиною подорожі у східному напрямку ми мали змогу милуватися дедалі більшою кількістю птахів і звірів. Птахи, які водяться на сухій землі, поступилися місцем цесаркам, франколінам та велетенським дрофам. Тоді як серед дерев мопані й масаса можна було іноді бачити сріблясто-сірі зблиски лісових антилоп із довгими спіралевидними рогами, що аж притискалися до спини.

– Вода