Олександр Леонідович Ушкалов - БЖД

—Та ніяка це не трава, це всього-на-всього зубна паста, – пояснила Анжелік, – така зубна паста, де бобер на пачці...

—Із колодою? – тільки й лишалося спитати мені.

—Так. А що?

—Чуєш, ти, головне, не ковтай її, малень­ка, – попрохав я.

—Кого, пачку? – захихотіла вона.

—Ні, – заперечив я, – пасту, пасту не ковтай.

—А це ще чому?

—Бо, якщо з тобою щось станеться, мені до­ведеться розбомбити їхній офіс і вбити агента...

—Якого агента? – майже злякано глянула на мене Анжелік.

—У них там є спеціальний агент, агент-дегустатор, який ковтає пасту...

—Служба патрєбітєлєй, – завчено сказала казашка російською, – 050009, Алмати, ул. Іл­ліча, 41, абанєнтскій ящік 66.

Несподівано з'ясувалося, що, крім халатика, в Анжелік більше нічого нема. її папік, як вона сказала, кінчений... тут ми довго шукали тер­мін, яким можна назвати людину, що дико бо­їться чимось захворіти й жере щодня купу таб­леток... Але так і не знайшли, тож порішили на тому, що папік просто кінчений... Так от, кожного дня він жер таблетки, до того ж жер значно більше, ніж НОРМАЛЬНОЇ їжі, далі за­варював собі лісову ромашку й тибетські чаї, потім полоскав ясна шалфеєм і ставив на ніч антигемороїдальні свічки (здається, я нічого не плутаю), а на ці свічки в нього була алергія, і йо­му щось там сипало, тому доводилося глитати антиалергенти, від яких підвищувався внутрі­шньочерепний тиск і те де... так от, її прибацаний папік дуже боявся, що Анжелік урветься терпець і вона втече з лікарні, не долікував­ши свої кілька, ви тільки послухайте, КІЛЬКА СИНЦІВ І САДЕН! Анжелік і справді б утекла...

Тоді він просто забрав з лікарні її одяг, зали­шивши її в одному халатику. Принаймні так ме­ні пояснила сама Анжелік.

—Ну, – сказав тоді я, – давай стибримо одяг у казашки... її все одно не скоро випишуть, вона он меле казна-що, був би я лікарем, нізащо б таку не виписав...

—Ти расист, – похитала головою Анжелік, – до того ж одяг у неї майже дитячий...

—А капці, капці з ведмедиками часом не її? – для чогось спитав я.

—Звісно, ні, – відказала Анжелік.

—Міг би й здогадатися...

—Що здогадатися?

—Ну, ведмедики й Казахстан... Дивна якась комбінація...

А я от уявляю собі справжнє кохання десь так: ніч, темрява, одна з центральних вулиць міста, вільна від машин, самотні таксомотори із заспа­ними водіями, про чиє існування ти здогадуєшся тільки по вогнику сигарети... І ось, по узбіччю йдуть вони... Він у потягнутій футболці, під одні­єю рукою в нього мирно висить старий облізлий кіт. Вільною рукою він тримає за руку її, а вона йде по бордюру, йде в халатику фіалкового ко­льору, в шльопках і махрових теплих шкарпет­ках. Що в неї під халатиком – лишається за­гадкою. Потім вони зупиняються й довго-довго цілуються, котові при цьому трохи ніяково, бо, як не крути, він третій, тобто зайвий, проте ді­тися йому особливо нікуди... Вони можуть до­зволити собі цілуватися посеред нічної вулиці,

прямо посеред широкої шестисмугової траси, прямо на розподільній лінії, яка, правду кажучи, їм до дупи, бо хоч вона й розподільна, але спро­буй, роз'єднай їх зараз, забери в них одне одного. Вони цілуються з півгодини, аж доки не почина­ють боліти губи, і їм глибоко начхати, хто й що про них думає... Хоча, якщо тверезо розібратись, хто тут зараз може думати? Хіба що Кришна або, на крайняк, невдаха Біл Даун, або таксисти, як­що останні, звісна річ, уміють думати... І їм, цим шалено закоханим істотам, глибоко до дупи на­віть те, що вони наразі думають самі про себе... Бо зараз, у принципі, не треба думати. Бо втрача­ти їм, у принципі, нічого... Та й що то буде за лю­бов, коли ти думаєш? Сука-любов буде...

Але думки все-таки поверталися. Ми йшли до неандертальських окраїн міста, і я розумів, що тепер у мене є не просто операторка телефонної служби довіри, тепер у мене є жінка, яку приємно тримати за руку, не зважаючи навіть на те, що вона в халатику, шльопках і махрових шкарпетках. Від такої думки ставало тепло... Але відразу ж потому чомусь починало здаватися, що ми зайві на цілій планеті, на величезній ЗЕМЛІ, по якій снує купа ублюдків, а нам тут просто нема місця, жодного, блядь, квадратного метра, жодного кубометра по­вітря... І від думки про це ставало невимовно галімо. Тоді я справді почав усвідомлювати, що весь сенс життя, відповідь на питання «на хєра ти жи­веш?» є, зрештою, доволі проста й очевидна – для того, щоб відвойовувати свої метри й кубомет­ри повітря, відвойовувати їх у якогось невидимого

супротивника, порога, якою ти дійсно не бачиш і не відчуваєш, але який, проте, існує й повільно-повільно бере тебе в оточення... І жодного пе­ремир'я з ним не підпишеш. І посрати йому на твій білий прапор, зроблений з останньої футболки, і на твої пацифістські заморочки... Ось для чого в школі все-таки вчать кидати фанату...

Так ми дісталися аж до мого будинку й підня­лись на шістнадцятий поверх. Я без жодної задньої думки довго копирсався у дверях ключем, потім прочинив їх і ввійшов до нашої з Ікарусом холо­стяцької квартири. Усе ніби було на місці, жодного погрому, жодних головорізів на наших метрах і ку­бометрах, за які невдовзі треба було платити бабки старому алкашеві Рулерту. Ми спокійно прийняли душ, я хотів був знайти щось пожерти, та швидко зрозумів, що це марна справа. Тоді ми з Анжелік просто допили коньяк, і всі наші невидимі вороги на деякий час припинили свій грьобаний наступ...

– А ось іще один, – Анжелік показала мені синець під груденятами, там, зліва, де мало бути серце.

Я схилився й ніжно поцілував її в те місце. Ми валялися посеред нашої єдиної кімнати на моєму надувному матраці. Тоді я спустився трохи ниж­че й почав цілувати її пупочок... Анжелік якось нервово погладжувала мою розкуйовджену голо­ву своїми довгими пальцями, й ця нервовість по­чала передаватись мені... Вона заважала не дума­ти, її пальці просто передавали в мій мозок якісь стрьомні й напряжно-депресивні імпульси, че­рез що народжувалися нові й нові думки, так багато думок, що я просто не встигав їх думати. Тоді я почав спускатися поцілунками ще нижче й став зубами стягувати резинку трусиків... І рап­том мене пробило... Раптом я зрозумів те, чого мені, може, зовсім не слід було розуміти... «Ну яка на хєр