Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— І от одного чудового дня нашому експериментаторові терпець уривається. Він виливає на свій мурашник пляшку сірчаної кислоти, збирає трупи в коробочку і відносить у свою лабораторію. Там він знову пробуджує їх до життя, але вже з іншим наміром; з допомогою картотеки оцінювати поведінку кожної мурашки, щоб винагороджувати або карати всі їхні вчинки. Тепер слухай: деякі з мурашок усе це знали наперед. Тому вони на цей раз мудро придушують бажання кусатись або грабувати, за що дістають щедру винагороду. Тепер постає питання: чи не хитріші ці мурашки за свого творця? От приблизно те, що розповів Рудольф.

Доктор Горн слухав з якоюсь досадою. Він повернувся до Крамера і сказав:

— Ти знаєш, Рудольфе, що я зовсім не ортодоксальний християнин; але мені ніколи не спали б на думку такі цинічні речі.

— Який же тут цинізм, коли людина каже правду або те, що цілком щиро вважає правдою?

— По-моєму, цинізм — це коли кажуть гірку правду так, наче радіють з цього.

— А що це взагалі означає — гірка правда? Візьмімо, наприклад, загальновідомий факт: у житті дуже багато несправедливості. Це правда. Але чому неодмінно гірка правда? Тому що, на твій погляд, повинно бути інакше? В світі повинна панувати справедливість? Так це ж неможлива річ.

— Зовсім не обов’язково неможлива, — заперечив доктор Горн, згадавши свого улюбленого автора — Бернарда Шоу.

— Аякже! Завваж: вимога справедливості — це вимога рівності. Цю вимогу висуває заздрість, і заздрість же знаходить поживу у всякій нерівності. Ця історія ні в якому разі не кінчається з досягненням майнової рівності, як думає дехто з соціалістів. Бо один високий — другий низенький, один вродливий — другий бридкий, один боязкий — другий хоробрий і так далі. Люди різні, й долі їх різні. Коли б це було не так, як нудно жилося б на світі! Саме з цієї причини не може існувати рівності, а значить, і ніякої справедливості.

— Ти, Рудольфе, як завжди, доводиш усе до крайності. Справедливість — це ідеал, до якого ми пориваємось, не досягаючи його. Але треба принаймні робити все, що в наших силах, щоб уникнути свідомої несправедливості. Бо ніщо інше не завдає такого болю.

Доктор Крамер знизав плечима й холодно відповів:

— Шопенгауер був іншої думки. Він говорив, щонайбільшого болю завдає природжена нерівність: бридкий злиться на вродливого, бездарний — на талановитого. Адже безробітний може розбагатіти, багатий підприємець завтра може прокинутись банкротом; а природженої нерівності позбутись не можна.

— Авжеж, — втрутився господар, — поки що, мабуть, не можна. Але в Західному Берліні є вже заклади, в яких вправний хірург за надзвичайно високу плату може зробити з бридкого обличчя досить привабливе. Може, через якусь сотню років така операція буде доступна кожному — так само, як для нас зараз послуги перукаря. І Шопенгауер залишиться далеко позаду.

Цими словами Зіррінгауз ніби хотів завдати суперечці смертельного удару. Він добре знав, чим вона може скінчитись: часом Горн і Крамер просто починали сваритись. В таких випадках найкращим виходом була якась репліка, що спрямовувала розмову в інший бік. Зіррінгауз на подібні речі був мастак, але сьогодні він не мав успіху. Очевидно, адвокат трохи образився на Горна за відбитки пальців і тепер знайшов поле бою, на якому ніби хотів помститись, притиснувши супротивника до стінки своєю блискучою риторикою.

І раптом Крамер здивував Зіррінгауза, відмовившись від свого наміру. Він підняв руки, засміявся й сказав:

— Ну, Еде, давай уже покінчимо з тими відбитками. Хоч раз у житті побачу, як це робиться.

Криміналрат відкрив коробочку, накапав на пластинку чорної фарби і розкачав її валиком у тонесеньку плівочку. Потім вийняв аркушик паперу, перегнув його посередині і поклав згином на край столу. Одна половинка аркушика була призначена для правої руки, друга — для лівої.

Горн з легеньким натиском прокотив кінчик адвокатового пальця — від одного краю нігтя до другого — по вкритій фарбою пластинці і зразу ж відпечатав його на папері — вже без натиску. Те ж саме він зробив з усіма десятьма пальцями Крамера. Вся процедура тривала майже п’ять хвилин, у цілковитій мовчанці.

— Одного тільки я не розумію, — сказав доктор Крамер, коли все було закінчено. — 3 одного боку, кажуть, що іноді навіть частини відбитка одного пальця буває досить для ідентифікації, а з другого — ти зняв у мене відбитки всіх десяти, притому найвищої якості.

Криміналрат пояснив.

— Але одну річ вони забули покласти в цю твою коробочку. Я маю на увазі розчинник, яким можна було б змити оцю гидоту.

Господар підвівся, щоб принести флакон з бензином. Раптом з сусідньої кімнати донеслось тихе дзижчання телефону.

Зіррінгауз вийшов, але зразу ж повернувся.

— Це тебе, Едуарде.

Доктор Горн встав. Що б це могло бути? Погляд його випадково сковзнув по Крамерові, який витирав пальці бензином. І Горна вразив дивний вираз адвокатового обличчя — вираз якогось задоволення чи навіть прихованого тріумфу. «Щось мені вже ввижатись починає. Нерви, нерви… — відкинув він цю думку. — Але й справді Рудольф сьогодні якийсь… спробуй зрозумій його…»

Горн вийшов і взяв трубку. Якусь мить він сподівався, що об’явився Ірінгс. Але потім спитав:

— Це ви, Вольф?

— Так, пане криміналрат. Справа от у чому: я тільки що був у гаражі. Зробив одне відкриття. В глибині двору стоїть великий автомобіль обтічної форми, американський. Я заліз у нього. Машина броньована.

— Що? Що таке? — перепитав доктор Горн, хоч у відношенні цього типово ділового повідомлення не могло виникнути найменшого сумніву.

— Так. Цілком точно встановлено.

— Американський, кажете?

— Модель американська. Але номер КВ. Належить Якобсу. «Крейслер», восьмициліндровий мотор, сто тридцять п’ять кінських сил, вага дві тонни…

— Досить, досить, — доктор Горн притишив голос і прикрив мікрофон рукою, так що його слів не можна було розібрати вже за три кроки.

— Чекайте біля задніх воріт гаража. Я зараз приїду сам.

Горн поклав трубку і повернувся до друзів. Звістку про те, що йому треба йти, вони зустріли з великим невдоволенням. Особливо старався затримати його Крамер, якого наче хто підмінив. Він запропонував зробити їхній традиційний рейд по ресторанах Курфюрстендама або Будапестерштрасе. Але зрештою їм довелося втішитись перспективою завтрашньої зустрічі.

Едуард Горн швидко зібрався й вирушив. Надворі йому сипнуло в обличчя дрібненькою мрякою. Він насунув капелюх на лоба і сховав руки в кишені пальта. Скельця його окулярів одразу вкрились мережкою дрібних крапельок, усі контури розпливались і зливались, утворюючи нові, загадкові фігури. Вуличний ліхтар попереду здавався якоюсь химерною зіркою.

Горн ішов і думав: а чи