Андрій Анатолійович Кокотюха - Різник із Городоцької

Львові, котра скаже вам таке. Більше того: натовчу писок кожному чоловікові, ким би він не був, котрий у моїй присутності та навіть поза мої очі ризикне так промовити. Але я тут для того, аби цьому запобігти, пані Магдо.

— Як? — тепер вона говорила покірно й втомлено.

— Історію розкопав пронирливий Навроцький. Він побачив вас із Анною в холі так само випадково, як раніше Анна — вас у лікарні. Поки не зробив висновків. Крім того, що їй розітнули горло незабаром після розмови з вами. Така сенсація коштує грошей, пані Магдо. Чималих. Варто Навроцькому наважитися на публікацію, і гудітиме все місто. Але найгірше для вас — професійний інтерес комісара Віхури. Невже ви думаєте, що поліцейські та всі інші сильні міста цього не скористаються нагодою, не об’єднають зусилля і не візьмуть у лещата вдову Густава Богдановича? Вас — хранительку їхніх секретів. Ви станете слабкою, пані Магдо. Чи тішите себе надією, що від вас не відвернуться всі покровителі разом?

— Ні. Я не наївне дитя. Ви навіть не уявляєте, пане Кошовий, наскільки правдивим є кожне ваше слово.

— Навіть — коли кажу про дивний зв’язок між шантажем та вбивством?

— Ні!

Магдин вигук був подібний до крику пораненого птаха.

Кошовому набридло стримуватись. Він кинувся до неї, і дуже вчасно — встиг підхопити жінку, яка поточилася й осідала на підлогу. Одним рухом перетягнув її до канапи, посадив у куток, прихиливши до спинки, покрутив головою, шукаючи воду. Знайшов карафку, склянку, хлюпнув, у запалі переливаючи через край. Коли підносив до її рота, перелив через край, замочив пальто. Магда ковтнула кілька разів, почала задихатися, мов зловлена риба, і Клим розстебнув їй пальто — згори донизу, гудзик за ґудзиком.

— Дякую, — вичавила вона з себе, відразу повторила:— Ні, ні, ні...

— Ви про що?

— Не причетна до вбивства Анни жодним чином. Сама дуже злякалася, коли дізналася. Не відразу, але зрозуміла — так, при бажанні хтось може провести подібну паралель. Лишалося вірити — не виникне такого бажання ні в кого.

Лице поволі рожевіло.

Магда поступово приходила до тями.

Легким порухом відсторонила від себе Клима, скинула пальто, вмостилася зручніше, ковтнула води. Кошовий мовчав, не заважаючи їй сповідатися. А до цього йшло.

— Коли ви встряли в цю справу, Климентію, мене це стривожило. Щось ворухнулося отут, — вона поклала долоню на груди, потім повільно стягнула рукавичку, заглибилася в процес, прикипіла до руки поглядом, вела далі: — Ви рано чи пізно мали прийти до мене з подібною розмовою. Не хотіла в це вірити, гнала думки, та була переконана у невідворотності подій. То лиш питання часу, для мене й для вас. Тепер бачу: все одно так краще, ніж якби до мене з цим прийшов той слизький тип, Навроцький. Чи, Боже збав, комісар Віхура.

Вона замовкла, переводячи подих. Кошовий терпляче чекав. Магда старанно стягнула другу рукавичку, поклала обидві на коліна підкреслено акуратним жестом.

— Ви чекаєте. Так, треба розповісти. Нічого нового нема під сонцем, пане Кошовий. Я — донька збіднілих чернівецьких аристократів, народжена Магда-Ядвіга Костецька. Батьки віддали мене в пансіон, де я мала здобути й здобула належну панночкам свого кола освіту. Кілька мов, танці, вивчала літературу й мистецтво, крім того — навички тримати себе в товаристві. Жінка має вміти підтримувати розмову з чоловіками на будь-яку тему, виглядати завжди стильно й елегантно, мовчати, коли треба, говорити, коли від неї цього чекають. Бути завжди поруч, прикрашати товариство, але — не нав’язувати себе. Близька й недоступна водночас.

— Мистецтво.

— Наука, пане Кошовий. Ідеальна дружина, ідеальна господиня, ідеальна коханка.

— Цього теж учили в пансіоні?

— Деяких азбучних істин — так. Але здебільшого коханка — передбачена складова інших чеснот. Життя вивело ці вміння на перший план.

— Ваше?

— Не лише моє. Тих дівчат, чиї батьки з різних причин не могли дати за благородною панною належний посаг. Мої, наприклад, розорилися, як я вже казала. З першим багатим коханцем, готовим утримувати, мене познайомив рідний батько.

— Ви його ненавидите за це?

— Ні, пане Кошовий. Він бажав мені лише добра. Аби я зійшлася з кимось, не вартим дому Костецьких, або — взагалі вийшла на вулицю чи пішла по руках, вони із матір’ю першими б відмовилися від мене. Хоча ніде правди діти: одружуватися жоден із цих панів не поспішав, вони мали своїх дружин та дітей. Насправді я продавала себе, як оті дівчата з лупанарів чи вулиць. Хіба значно дорожче. Куртизанка, фондансерка, гейша, повія найвищого класу — називайте це як завгодно.

— Саме в той час ви познайомилися з Анною?

— Якраз її звали інакше. Юстина, Митницька Юстина. Дивний збіг: горе спіткало її родину майже водночас із моєю. Її тато пошкодив хребта, рано помер. Мама, лишившись сама, пішла слугувати в салон пані Адасовської, це була наша місцева знаменитість.

— Була?

— Хтозна, чи є той салон у Чернівцях нині. Юстина змалку крутилася там, пані Адасовська накинула на дівчинку оком, своїх дітей не мала, тож вирішила опікуватися чужою. Тож оплатила сироті пансіон. Щоправда, за це її мама працювала далі за половину платні, та не зважала на те. Ми з Юстиною, тобто Анною, трималися окремо. Біда зблизила — їй після навчання не було, куди повертатися. Ми зблизилися. Кілька років були на утриманні в двох добродіїв, котрі до всього приятелювали. Називали себе жартома грішною родиною. Навіть робили разом, усі четверо, таке, про що пан Навроцький охоче напише навіть цілу книжку.

— Аж такі подробиці мене не цікавлять, пані Магдо.

Вона відмахнулася.

— Пусте. Мене вже нічого не забруднить більше; ніж є. Не знатимете, так будете уявляти. Але все рано чи пізно скінчується, пане Кошовий. Ми з Анною, зватиму її так, не думали, що так швидко й несподівано. Її коханець помер у ліжку, серцевий напад. Вона прокинулася біля мертвого тіла. Тікати — не можна, кликати поліцію — ще гірше, та вона покликала. Ось як його вдова дізналася, де і з ким був її зразковий чоловік. Про мене теж усі, кому треба й не треба, почули досить скоро. Коханка — не злочинниця, але Чернівці — місто невелике.

— Львів теж.

— Як будь-яке місто, — кивнула Магда. — Нам довелося розійтися. Хоч деякий час трималися разом і, даруйте за подробиці, пішли по руках. Чоловіки користали з нашого сумного становища, пане Кошовий. Довго