Ольга Токарчук - Бігуни

тонких білих рук були плавними й Граційними, наче в ярмаркових чародіїв. Зір стежив за ними заворожено. Тендітне тіло розкривалося перед глядачами, виказувало свої таємниці — довірливо, знаючи, що такі руки його не скривдять. Коментарі Рюйша були короткими, зв’язними й зрозумілими. Одного разу він навіть пожартував, але й у цьому тримався достойно. А я зненацька збагнув сенс цієї вистави і причину її величезної популярності. Своїми плавними жестами Рюйш перетворював людську істоту на тіло, на наших очах розвінчуючи його таїну, розкладаючи його на першоелементи, неначе розбираючи складний пристрій. Страх смерті випаровувався. Боятися нічого. Ми — лише механізм, щось на кшталт годинника Гюйґенса.

Люди виходили з вистави мовчазні й схвильовані, а те, що лишилося від тіла, було милосердно прикрите тією самою тканиною. Але вже за мить, опинившись надворі, де сонце остаточно розігнало хмари, публіка ставала говіркішою, а окремі запрошені — серед яких і ми — рушили до магістрату на спеціальний бенкет, влаштований з цієї нагоди.

Філіп, утім, був мовчазний і похмурий, прекрасні страви, вино й тютюн, здавалося, його геть не цікавили. Та й мені, правду кажучи, було не дуже весело. Помиляється той, хто гадає, буцімто для нас, анатомів, кожен розтин — буденна річ. Часом — як-от сьогодні — у повітрі віє те, що я називаю «істиною тіла», дивне усвідомлення того, що покинуте напризволяще людське тіло, хоч і позбавлене духу, лишається якоюсь інтенсивною цілістю. Воно, ясна річ, мертве. Йдеться радше про сам факт, що воно зберігає свою форму. Адже форма по-своєму жива.

Та вистава Рюйша відкривала зимовий сезон, відтепер у Будинку ваги мали регулярно відбуватися лекції, дискусії, публічні вівісекції тварин — для студентів і всіх охочих. А якщо траплятимуться нові людські тіла, то проводитимуть розтини й інші анатоми. Адже тепер лише Рюйш умів підготувати тіло заздалегідь, навіть — хоч то було майже неймовірним — за два роки до розтину. І лише йому одному літня спека не стояла на заваді.

Коли б я наступного дня не супроводжував Філіпа Фергюйєна у дорозі назад — спершу човном, а потім пішки, — то ніколи б не довідався, що насправді йому докучало. Але й те, що мені довелося почути, видається чудним і дивовижним. Як лікар і анатом я не раз чув про цей феномен, але завжди клав його на карб нервової надчутливості й надто буйної уяви. Проте Філіпа я знав багато років, і ніхто не міг зрівнятися з ним яснотою розуму, спостережливістю й точністю суджень. Інтелект, послуговуючись вдалим методом і спираючись на власні чіткі та ясні ідеї, може здобути правдиві й корисні знання про найменші подробиці світу — саме так він учив нас у тому самому університеті, де п’ятдесятьма роками раніше викладав Декарт. Адже понад усяку міру досконалий Бог, який, власне, й обдарував людей здатністю пізнавати, не може вводити нас в оману; якщо ми користуємося цією здатністю належно, то мусимо бодай колись досягти істини.

Болі почалися через кілька тижнів після операції, приходили вночі, коли тіло розслаблялося й ковзало невиразним узбережжям яви й сну, повним мандрівних тривожних видінь, блукальців, що вешталися сонною свідомістю. Йому здавалося, що його ліва нога затерпла і він конче мусить покласти її зручніше, відчував поколювання у пальцях, неприємний свербіж. Крутився напівпритомний. Хотів поворушити пальцями, але, неспроможний це зробити, прокидався остаточно. Сідав у ліжку, зривав із себе ковдру і придивлявся до болючого місця — воно було приблизно тридцять сантиметрів нижче коліна, над самим зім’ятим простирадлом. Заплющував очі й намагався почухатись, але пальці нічого не намацували, розпачливо шкребли пустку, не даючи Фергюйєнові ніякої полегші.

Якось у розпуці, божеволіючи від болю й свербіння, він устав і тремткими руками запалив свічку. Стрибаючи на одній нозі, переніс до столу посудину з відрізаною ногою — пані Флер, так і не допросившись Філіпа, щоби він відніс ногу на горище, прикривала її квітчастою хусткою. Далі вийняв із посудини кінцівку і при світлі свічки спробував віднайти в ній причину болю. Нога тепер здавалася дещо меншою, шкіра покоричневіла від бренді, але нігті залишалися випуклими й лискучими, Фергюйєнові здалося навіть, що вони виросли. Він сів на підлогу, випростав ноги й приклав відтяту кінцівку до місця під лівим коліном. Заплющив очі й тепер навпомацки знайшов болюче місце. Рука торкнулася холодного шматка м’яса, але біль був деінде.

Він працював над власним атласом людського тіла методично і вперто.

Найперше — розтин. Старанне приготування моделі, щоби було зручно її нарисувати. Потрібно відкрити якийсь м’яз, пучок нервів, кровоносну судину, розпластати препарат у двовимірному просторі, сплощити його до чотирьох напрямів: угору, вниз, ліворуч, праворуч. За допомогою делікатних дерев’яних шпильок усе складне й поплутане він робив прозорим і ясним. І лише після цього виходив, старанно мив і висушував руки, переодягався й повертався з аркушем і графітовим черкачиком, щоби перенести на папір старанно впорядковані тканини.

Він проводив розтини навсидячки, марно намагаючись упоратися з рідинами тіла, які псували виразність картини. Накреслював деталі поквапними штрихами, а згодом, у спокої, ретельно опрацьовував рисунок, кожну подробицю, кожен нерв, кожне сухожилля.

Мабуть-таки, ампутація підірвала його здоров’я, бо на нього почали частенько находити слабкість і меланхолія. Біль, що безперестанку йому докучав, він назвав «фантомним», проте не наважувався нікому поскаржитися, побоюючись, що то все нервова ілюзія, безумство. Певно, він утратив би свою високу посаду в університеті, якби хтось про це дізнався. Небавом він почав практикувати як хірург, і його прийняли до цеху хірургів. Завдяки відсутній нозі його частіше, ніж інших, кликали робити ампутації, наче сам той факт гарантував успішну операцію чи немовби особа безногого хірурга була у хворобі щасливою прикметою. Він публікував детальні дослідження анатомії м’язів і сухожиль. Коли 1689 року йому запропонували посаду ректора університету, він переїхав до Левена, привізши з собою щільно загорнуту в полотно посудину з ногою.

То я, Вілем ван Горсен, був тим гінцем, якого 1693 року, через кілька літ після цих подій, вислав друкар, щоби показати Фергюйєнові ще вологе від друкарської фарби товсте видання його першої книги — великого анатомічного атласу «Corporis Humani Anatomia». То був підсумок двадцяти років його праці. Кожна гравюра — досконала, прозора й чітка — була опоряджена коментарем, і здавалося, ніби в цій книзі з людського тіла якимсь таємничим способом було видобуто есенцію, ніби з нього усунули все, що швидко псується, — кров, лімфу, усі ті підозрілі рідини, шумування життя. Тіло тут демонструвало своє ідеальне влаштування у цілковитій тиші чорноти