Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

мир. От лише він не побачить цього, Адаме. Ніколи. І я не хочу. Бо я захлинаюся від новин про цю війну-не війну. Знаєш, Адаме, як це страшно? Оголошують, що було вбито десятеро, п’ятеро у важкому стані. Вони не називають імен, а за кілька годин ти дізнаєшся, що один із тих десяти – твій. От усе так просто у них, Адаме! Уявляєш: вони оголошують, що десятеро вбитих. І все! Немов немає у них імен та коханих, немов немає в них дітей та батьків. І це не війна? Адаме, коли ми не називаємо імен загиблих, а лише цифри, то хіба ж це не війна?

Автоматично ловлю саксофонні мелодії. Скерцо. Автоматично беру вело-каву. Еспресо без цукру. Автоматично сідаю на лавці. Сіре небо та саксофон. Мелодія розтікається бруківкою, чіпляється за колеса трамваїв та штани перехожих. Струшую її рештки зі своєї мормонської сукні. Адаме, Адаме… Якби ж ти знав…

Але ти нічого не знаєш, Адаме… Та й добре… Просто зникну, немов ніколи і не було мене у твоєму житті. Ще перед моїм від’їздом (ти ж не знав, що то втеча) ти склав, Адаме, цілий список того, що я маю подивитися не як туристка, а як людина, що хоче краще знати місто. Колись давно ти мешкав у Львові. Але ти не любив про це говорити, Адаме. Не питала чому. Я ніколи не ставлю запитань і не люблю, щоб мене запитували. Я вже тоді знала, що нікуди не піду, але подякувала тобі, Адаме, і сховала аркуш до сумки. Я ж не повернуся звідси, тому не треба буде брехати, що я це все бачила, або ж пояснювати, чому не встигла подивитися…

– Нащо ж ти так зі мною?

Здригаюся від слів, уперше за ці кілька днів промовлених до мене.

– Адаме?

– А хто ж іще? Тільки не питай, як знайшов тебе.

– Не питатиму. Самотню людину найлегше знайти у натовпі туристів.

– Ідемо звідси. Кав’ярню на Вірменці знаєш?

– Ні.

– Ти хоч щось із мого списку читала?

– Ні, Адаме… Я ж…

– Збиралася померти у Львові, так?

– Адаме… Не треба…

– Добре, ходімо пити каву… Помиратимеш потім.

Гарячий пісок… Стара джезва… Я вже чула саме цей кавовий аромат… Так не буває… І хто з нас першим це сказав? Я чи ти, Адаме, коли розглядав мій медальйон? А ми ж тоді так і не спитали одне одного про імена…

– Це не мине. Воно завжди болітиме. Просто змирися і навчися з цим жити, – шепочеш і обіймаєш.

І я відчуваю себе малесеньким кавовим зернятком у твоїх руках, Адаме…

Ніка Нікалео

Піаністка

Славка розсерджено гримнула дверима і плямкнула сигналізацією. Здавалося, що її маленький «Фольксваген Жук» розлетиться на кавалки. Перехожі зачудовано окинули оком модну пані на високих підборах, яка безперешкодно заїхала на площу Ринок. Потрапити сюди автівкою можна лише за спеціальною перепусткою. І те, що Львів – європейське місто, не переносить його в інший світ. Він існує тут же, у тій самій Україні, на грішній землі.

– Ти чуєш?! Альо? Альо? – Вона занадто голосно гукала, як на спокій та неквапність старого міста. Люди роззиралися. – Я вже тут! Замов мені еспресо з прянощами.

Красива ставна жінка у червоному впевнено, але дещо знервовано цокала шпильками по середньовічній бруківці, яка певно що збереглася лише тут, біля Ратуші. На усіх інших вуличках та провулках її настирно замінювала інша, гірша, дрібніша нова, що за одну-дві морозні зими тріскала, надщерблювалася і «пливла». Та час змінювати старе на нове вже давно полонив Львів.

Звичайно, то не є так трагічно і по-варварськи, як у Станіславові, де нахабно руйнували-зістарювали сторічної давнини особнячки, а натомість зводили надприбуткові типові коробки новобудов-багатоповерхівок. Львів не дає себе нищити, задіюються і товариства охорони пам’яток архітектури, і галасливі громадські організації, і, де це можливо, Юнеско. Тому старе місто дозволяє лише обережно вклинюватися поміж будівель класицизму, бароко чи сецесії, не порушуючи гармонії. Футуристичні будівлі тут погано приживляються. Усе більше сецесія, еклектика, псевдобарокові готелі та хостели, банки та офісні центри. Львів’яни ревно бережуть традиції, хоча часом якийсь олігарх і спокусить кого треба великими відсотками. На жаль, се ля ві, як кажуть французи…

– Я йому все: і обід під ніс, і чисті-випрасувані сорочки, і увагу всю, якої потребує, а він… зі шльондрами! А най би його шляк наглий трафив! – Славка не стримувала емоцій перед подругою, яка співчутливо слухала її ридання. – Мною аж колотить від нервів та злості! А ти би бачила, що то за малолєткі… Худе, дрібне, ноги-патички, якесь таке воно нещасне, що най го чорт пірве. І шо він там найшов?!

– Славуньо, та чи то вперше, що ти так ревнуєш?! Та не переймайся, то ненадовго, – втішала подруга.

– Я ревную? Я не ревную, а зла! І хто тобі таке сказав, що ненадовго? Вже півроку валандається з дівкою. А я ні сном, ні духом.

– Та-ак?! – здивовано затягла коліжанка. – А хто тобі повів?

– Та ж Дзюньо з нашої старої квартири. Ти ж пам’ятаєш, який він байошник. А нє-нє, та й скаже поміж пліток правду.

Старий листоноша Володя, або Дзюньо, як усі кликали його, жив неподалік центру, на Франка під сорок третім нумером. Колись, іще у студентські роки, там мешкали і Славка з Іриною. Вони на двох винаймали двокімнатне помешкання в австрійському будинку старого жида по балкону, але з усіма вигодами в однієї панянки, яка поїхала вчитися до Лондину, та й так не повернулася, вискочивши там заміж.

– Ой, Дзюньо?! Йди-йди… Не слухай того старого квадратового йолопа. Він тобі ще не таке оповість, – зневажливо відгукнулася подружка.

– Їрцю, ще ти не нервуй мене! – по-старому, по-колєжанськи кинула Славка. – Ай, холера… Кєпіть, а не кава! – скрикнула пошепки, обпікши піднебіння щойно звареним напоєм.

У кав’ярні на Староєврейській завжди затишно, хоч і велелюдно. Зазвичай тут збирається богема міста: художники, реставратори, скульптори, музики… Захоплені своїми розмовами та трошки вже напідпитку, вони зовсім не звертали уваги на двох екстравагантних молодих жінок у кутику біля бару. Мало хто сюди приб’ється?! Півміста туристів ходить і ніц. Тут незмінно пахло чоколядою, пряною гвоздикою, смаженою кавою та… здається, хтось щойно курив дзиґара.

Місто Магдебурзького права вже давно толерантне до будь-яких проявів інакшості: до одягу, до зачісок, до релігії, автівок, музики і політики. І парадокс: тим не менше тут, як ніде, бережеться українська автентика від пісні до вишивки… Шматочок Європи у самій душі України.

Славка та Ірка – подруги дитинства,