Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

які їздили по хвилях. Я стояла й дивилася, як вони граються, і розуміла, що Джейкоб не хотів би, щоб я за ними ганялася. Один хлопчик був трохи схожий на Ітана, коли той був менший, і я дивувалася, що пам’ятаю мого хлопчика і маленьким, і дорослим чоловіком. Мене раптом, як біль, пройняв сум і не відпускав, доки Джейкоб не свиснув, щоб я йшла поряд із ним.

Коли я бувала на псарні, бачила, що Кеммі сидів там часто, а Джипсі — майже ніколи. Одного такого дня я пробувала зацікавити Кеммі дивовижною грою «А в мене м’ячик!», і тут за мною прийшов Джейкоб. «Еллі!» — покликав він.

Я ще ніколи не чула в його голосі такої тривоги й поспіху.

Ми їхали дуже швидко, раз у раз із вищанням завертаючи за ріг, над нами завивала сирена. Я лежала на підлозі в клітці й намагалася втриматися, щоб не з’їжджати в різні боки.

Як завжди, коли ми прибули на місце, там юрмилося багато людей. Одна з них, жінка, була така налякана, що не могла стояти, її тримали двоє. Тривога, що прокотилася крізь Джейкоба, коли він побіг до тих людей, була такою сильною, що в мене шерсть на шиї стала сторч.

То була стоянка. Двері будівлі раз у раз розчинялися, і тоді вибігали люди з маленькими торбинками. Жінка, яка не стояла на ногах, запхала руку в сумку й дістала іграшку.

— Нам треба зачиняти торговельний центр, — сказав хтось.

Джейкоб підійшов до клітки й відчинив її. Дав мені понюхати іграшку.

— Еллі, порядок? Зрозуміла? Тобі треба знайти. Знайди, Еллі!

Я вистрибнула з машини й спробувала вирізнити з усіх довколишніх запахів той, який був на іграшці, знайти його. Я так зосередилася, що не помітила, як вибігла на дорогу перед машиною, яка різко гойднулася й спинилася, коли водій вдарив по гальмах.

О, я його вловила — це був запах, запах, який дивно домішувався до іншого, сильного чоловічого запаху. Я впевнено пішла слідом за обома ароматами.

Запах зник біля машини (точніше, біля машини він обривався), отже, потрібні нам люди поїхали якимсь іншим автомобілем, а цей стоїть на його місці. Я дала знати Джейкобу, який аж зіщулився від розчарування та відчуття якоїсь безвиході.

— Добре, хороша собака, Еллі. Молодець, — але говорив він це для годиться, і я почувалася поганою.

— Ми виявили її слід до цього місця — схоже, що вона сіла в машину й поїхала. Чи є на стоянці відеоспостереження?

— Зараз перевіряємо. Якщо це той, про кого ми думаємо, то машина крадена, — сказав Джейкобу чоловік у костюмі.

— Куди ж він її повіз? Якщо це він, то куди? — питав Джейкоб.

Чоловік у костюмі розвернув голову, косо глянув на зелені пагорби за нашими спинами.

— Останні два тіла ми знайшли в каньйоні Топанга. Перше було в державному парку Вілла Роджерса.

— Їдьмо туди, — сказав Джейкоб. — Подивимося, чи зможе вона щось виявити.

Я була вражена, коли Джейкоб посадив мене наперед. Раніше він не давав мені бути собакою на передньому сидінні! Проте настрій в нього лишався напруженим, тож я пильнувала й не гавкала, коли ми проїжджали повз псів, які дзявкали на мене з нестримною заздрістю. Ми з Джейкобом виїхали зі стоянки, й він усе підсовував мені ту саму іграшку, яку я старанно обнюхувала.

— Добре, дівчисько. Я розумію, що це прозвучить дивно, але мені треба, щоб ти знайшла. Знайди!

Почувши команду, я роззирнулася й здивовано подивилася на нього. Знайти? В машині?

Запахи з вікна приваблювали мій ніс.

— Молодчина! — похвалив мене Джейкоб. — Знайди! Знайди дівчинку!

У мене досі був повен ніс запаху іграшки, тому я насторожилася, коли вітерець раптово приніс мені її запах, перемішаний із чоловічим.

— Молодець! — сказав Джейкоб. Він спинив машину й уважно стежив за мною. За нами просигналила машина. — Відчуваєш щось, дівчинко?

Я уже не чула її.

— Усе нормально, усе нормально, Еллі. Молодець, — сказав він.

Тепер я зрозуміла: ми робимо свою справу з машини. Джейкоб вів, а я висовувала ніс із вікна, напружено відкидаючи всі запахи, крім запаху іграшки.

Я відчула, що машина відхиляється назад і їде на гору, а в чоловікові зростає розчарування.

— Мабуть, ми її загубили, — пробурмотів він. — Нічого, Еллі?

Почувши своє ім’я, я озирнулася, а тоді повернулася до роботи.

— Підрозділ 8-К6, що у вас? — заверещало радіо.

— 8-К6, їдемо вгору по Амальфі.

— Є щось?

— На Сансет щось було. Потім нічого.

— Вас зрозумів.

Я гавкнула.

Зазвичай я не гавкала, чуючи запах, але цей був такий стійкий і потужний. Його приніс повітряний потік, який заповнив усю кабіну.

— 8-К6, у нас щось є, ріг Амальфі й Умео.

Машина сповільнилася, і я не втратила слід — і далі чула її, чоловічий запах лишався таким самим сильним. Джейкоб зупинився.

— Добре, куди тепер, Еллі? — спитав він.

Я перелізла через сидіння, висунула морду з вікна.

— Ліворуч на Капрі! — вигукнув Джейкоб, обнадієний. За кілька хвилин машина почала підскакувати. — Ми на пожежній дорозі!

— 10-4, ми за вами, — сказало радіо.

Я вся була спрямована вперед, зосереджена, тимчасом Джейкоб намагався втримати машину на вузькій дорозі. Раптом ми різко зупинилися перед жовтою хвірткою.

— Тут бажано, щоб хтось із пожежників приїхав, — тут ворота, — сказав Джейкоб.

— 10-4.

Ми вискочили з машини. На узбіччі стояло червоне авто, і я до нього підбігла й насторожилася. Джейкоб витяг пістолет.

— У нас червона «Toyota Camry», порожня. Еллі каже, що вона належить нашому чоловікові, — Джейкоб обвів мене навколо машини, уважно стежачи.

— У багажнику нікого не виявлено, — сказав Джейкоб.

— Вас зрозумів.

Запах із машини був не таким сильним, як долинав з каньйону внизу. Крутою дорогою вниз запах чоловіка тримався добре, а запах дівчинки був менш помітний — він її ніс.

— Імовірно, підозрюваний пішов униз до кемпінгу. Йде пішки.

— 8-К6, йдіть слідом, очікуйте підкріплення.

— Еллі, — сказав мені Джейкоб, чіпляючи пістолет на пояс. — Ходімо, знайди дівчинку.

Розділ 20

Коли ми спускалися в каньйон, я відчувала сильний страх Джейкоба, такий сильний, що я раз у раз на нього озиралася, щоб підтримати його. Потім запах дівчинки повів мене вперед, і я помчала до групки маленьких будівель.

Я