Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

Я з досадою озирнулася на Джейкоба.

Він відчув моє розчарування.

— Нічого страшного, Еллі. Знайди!

Він пішов вулицею, і я плигнула наперед, стала бігати дворами. Завернула за ріг і сповільнилася: ось воно, манить, іде до мене… Я зосередилася на ньому й помчала вперед. Ще в дванадцяти метрах далі, під якимись кущами її запах був геть чіткий. Я розвернулася й помчала до Джейкоба, разом із яким ішло ще кілька поліцейських.

— Покажи, Еллі!

Я повела його в кущі. Він нахилився й показав на щось палицею.

— Що там? — спитав один з поліцейських і підійшов до Джейкоба, зупинившись у нього за спиною.

— Серветка. Хороша собачка, Еллі, молодчина! — він обхопив мене руками, і ми трохи поборолися, але я відчувала, що попереду ще є справи.

— А звідки нам знати, що це її? Цю серветку будь-хто міг впустити, — не погодився один із поліцейських.

Джейкоб нахилився, не звертаючи увагу на чоловіка за спиною.

— Гаразд, Еллі, знайди!

Тепер я могла йти на її запах, слабкий, але відчутний. Ми пройшли два квартали, потім звернули праворуч, запах посилився. На під’їзній доріжці дух різко повернув праворуч, і я пішла слідом за ним у відчинену хвіртку, де на гойдалці сиділа жінка й легенько колисалася. Він неї віяло справжнім щастям, і, здається, вона зраділа мені.

— Привіт, собачко! — сказала вона.

Я побігла назад до Джейкоба й, іще не добігши, відчула його радісне хвилювання від того, що я її знайшла, хоча він і чекав, доки я підбіжу.

— Добре, покажи! — скомандував він.

Я підвела його до жінки на гойдалці та відчула полегшення Джейкоба, коли він її побачив.

— Ви Мерилін? — лагідно спитав він.

Вона різко озирнулася на нього.

— Ви Ворнер? — відповіла вона.

Джейкоб щось сказав у мікрофон на плечі, і невдовзі до нас приєдналися інші поліцейські.

Джейкоб відвів мене вбік.

— Хороша собачка, Еллі!

Він витяг гумове кільце й кинув його на траву, де воно застрибало, а я спіймала його й принесла Джейкобу, тримаючи так, щоб він міг схопитися й перетягувати. Ми хвилин із п’ять погралися, і я щосили махала хвостом.

Коли Джейкоб зачиняв мене в клітці в кузові машини, я відчувала його гордість.

— Хороша собачка, Еллі. Яка ж ти молодчинка!

Я подумала, що в той момент Джейкоб найближче підійшов до нестримного захвату, який колись я викликав у Ітана. Завдяки цьому я зрозуміла свою мету як Еллі — не просто знаходити людей, а рятувати їх. Хвилювання, що його випромінювала групка людей перед будинком, було безсумнівне — так само безсумнівним було і їхнє полегшення, коли ми повернулися. Та жінка була в якійсь небезпеці. Знайшовши її, ми з Джейкобом її врятували. Ось що ми зробили разом, така в нас робота, і саме це найдужче турбувало чоловіка. Це нагадувало нашу з Ітаном гру в порятунок.

Наступного дня Джейкоб повів мене до крамниці й купив там якісь пахучі квіти, які він поклав у машину, і ми пішли працювати. (Воллі ховався на дуже запашному сміттєвому баку, але мене не обдуриш!) Потім ми з Джейкобом поїхали кататися далеко — я аж стомилася висовувати ніс із клітки й лягла на підлогу.

Приїхавши, Джейкоб підійшов до мене й випустив, я відчувала в ньому якусь важкість — те, що весь час його мучило, тепер здавалося найвиразнішим. Ми були у великому дворі, де стояло й лежало багато каменів. Пригнічена, не певна, що ми робимо, я пройшла поряд із Джейкобом кількадесят метрів, він ніс у руках квіти. Чоловік став на коліна й поклав свої квіти на один із каменів, і в ньому заворушився такий болючий сум, що по його обличчю тихо потекли сльози. Я схвильовано ткнулася носом в його руку.

— Нічого страшного, Еллі. Хороша собачка. Сидіти.

Я сіла й засумувала разом із Джейкобом.

Він відкашлявся.

— Мені так тебе не вистачає, мила. Я просто… іноді я не розумію, як прожити день до вечора, знаючи, що ти мене не зустрінеш, коли я прийду додому… — хрипко прошепотів він.

Я підняла вуха, почувши слово «додому». «Так, — подумала я, — їдьмо додому з цього сумного місця!»

— Я тепер у собачому патрулі, в розшуково-рятувальному відділі. Вони мене не хочуть брати в звичайний патруль, бо я досі п’ю антидепресанти. У мене є собака, її звати Еллі, вона німецька вівчарка, і їй рік.

Я помахала хвостом.

— Ми щойно пройшли атестацію, то тепер будемо їздити. Я радий, що більше не сидітиму над паперами: від сидіння я на п’ять кіло поправився.

Джейкоб засміявся, але звук у цього сміху був якийсь незвичайний — то був сумний, змучений сміх, зовсім невеселий.

Ми хвилин із десять лишалися там, майже не рухаючись, і поступово почуття всередині Джейкоба перемінилися: жаль став не такий різкий і болісний. Тепер чоловік почувався десь так, як Ітан і Ганна, коли прощалися наприкінці літа, — щось подібне до страху. «Я кохаю тебе», — пошепки промовив Джейкоб. Потім розвернувся й пішов.

Відтоді ми значно більше часу проводили далеко від псарні. Іноді ми каталися на літаках чи гелікоптерах — і ті, й другі так трусилися, що, попри шум, мені завжди хотілося в них спати.

— Ти в нас вертольотчиця, Еллі! — казав мені Джейкоб щоразу, коли ми сідали до гелікоптера. Одного разу ми навіть прибули до найбільшого ставка, який я тільки бачила, — величезного водяного простору, сповненого незвичайних запахів, і я знайшла за слідами на піску маленьку дівчинку — вона була на дитячому майданчику. Усі діти стали мене кликати, коли я підійшла до них.

— Хочеш в океані погратися, Еллі? — спитав мене Джейкоб, коли я показала йому ту маленьку дівчинку, і її забрали кудись кататися мама з татом. Ми пішли до ставка, і я хлюпалася в воді, бігала по ній. Вода виявилася дуже солоною, коли піна потрапила мені в ніс.

— Це океан, Еллі, океан! — сміявся Джейкоб. Граючись в океані, я відчула: те, що стискало його серце, трохи відпускає.

Коли я бігала мілководдям, мені згадалося, як я, коли був Бейлі, бігав за Ітановими саночками. Для того щоб просуватися вперед, треба було робити ривок, як і на снігу. Я зрозуміла, що хоча за сонцем минуло вже років зо два, але снігу тут ніколи не буває. Проте дітей це не засмучувало: у них були такі саночки,