Клайв Стейплз Льюїс - Принц Каспіан

нашого боку це буде справжніми хвастощами – хизуватися хвостами, коли нашому ватажку відмовлено в цій честі, – відповів за всіх миш на ім’я Перепічіп (він був заступником командира загону). – Ось ми і збираємося добровільно позбавитися хвостів, аби ніхто з нас не відчував себе скривдженим чи обділеним.

– Що ж, – зітхнув Лев, – ви мене переконали! Оце так дружба і самопожертва! Воістину, не шкодуючи хвоста свого! І не заради честі або слави, малий, а заради великої любові між тобою та твоїм народом у тебе знову буде хвіст!.. Колись, дуже давно, миші надали мені неоціненну допомогу: вони перегризли ремені й пута, якими мене зв’язали на Кам’яному столі, – і хай ви забули про це, але саме тоді ви здобули в дар найбільший скарб, що ви нині маєте. Цей скарб зветься «мова». Але якщо для повноти щастя комусь потрібен ще й хвіст, – Аслан знизав плечима, – нехай буде йому хвіст!

Ледве він скінчив говорити, як Рипічип уже тримався лапкою за хвоста і ніжно його гладив. Із дозволу Аслана Пітер посвятив Каспіана в лицарі ордену Лева, а Каспіан, у свою чергу, посвятив у лицарі ордену Трюфеліно, Тиквіка і Рипічипа, а також призначив доктора Корнеліуса лордом-канцлером і затвердив ведмедя Соню в спадковому привілеї бути розпорядником лицарських турнірів. Із такої нагоди ведмідь навіть витяг із рота лапу і розкланявся, і всі вітали його дружніми оплесками.

Заморських вояків ввічливо, але рішуче провели через брід Беруни у місто, де їм дали пива з шинкою і посадили під замок. Заморці після зустрічі з деревами, а потім і Асланом, були б самі раді вирушити в місто, аби посидіти під замком у тиші і спокої, але, як виявилося, крім дерев, звірів і Аслана, вони боялися ще й води, тобто не звичайної води, а тієї води, що в дикій природі тече річками і струмками, тому вести їх убрід довелося мало не силоміць, так вони опиралися. Але нарешті з неприємною частиною цього довгого дня було покінчено, і почалася частина приємна.

Люсі, що зручно влаштувалася біля Аслана, раптом помітила, що серед дерев коїться щось незрозуміле. Спочатку їй здалося, ніби вони просто танцюють (вони й справді повільно кружляли двома широкими колами: один – зліва направо, інший – справа наліво). Потім вона помітила, що вони начебто щось кидають у центр кожного з кіл: збоку здавалося, ніби вони заламували пальці або підстригали зайве волосся, але – як потім з’ясувалося – це вони обдирали сухі гілки та кору (що, звичайно, не завдавало їм шкоди, а навпаки, було корисним для здоров’я). Незабаром хмизу набралося достатньо на велике-превелике багаття та ще й з чималим запасом. Тоді вперед вийшли четверо гномів і, повороживши з кресалами, підпалили багаття з усіх чотирьох боків. Вогники весело затанцювали по гілках, хмиз затріщав, загудів, заохкав – і гігантським смолоскипом угору злетіло полум’я. А коли полум’я вляглося, всі повлаштовувалися навколо багаття, а Вакх, Силен і менади завели свій танок.

Танок той не був схожий на плавний танок дерев по колу, та й танцювали вони ані задля краси, ані задля втіхи (хоча й не без того); утім, і танком те дійство назвати важко, бо то вже був не танок, а якась дика веремія, від якої, попри жар вогнищ, спиною пробіг холодок – принаймні саме таким здавався на погляд Люсі цей стародавній вакхічний танок достатку. І що довше – тим шаленішими здавалися рухи танцюристів. І в якусь невловиму мить там, до чого торкалися їхні руки або де ступали ноги, починалася справжня гулянка. Просто з-під ніг забили фонтани, а з них посипалися такі вже наїдки, від яких одразу ж залоскотало у носі та покотилися слинки. Смажені окороки наповнили гай дурманними пахощами, що аж запаморочилося в голові й занудило на черевній ямці. Та не встигли всі прийти до тями, як забив фонтан із тістечок, паляниць і короваїв пшеничних та вівсяних, із медом чи різнобарвною глазур’ю, з кремом, густим, мов справжня вівсянка, і всі такі смачні, що хотілося їх ковтати й ковтати, як воду під час спеки. Абрикоси і персики, гранати і груші, виноград, полуниця і малина, спадаючи водограєм, утворювали дивовижні каскади з фруктів. А потім не знати звідки з’явилися дерев’яні чари й келихи, оповиті плющем, а в тих келихах і чарах плескалося вино: темне та густе, наче тутовий сироп, чи прозоро-червоне, наче червона смородина, чи жовте, чи зелене, чи жовто-зелене, чи зелено-жовте. Та дерев’яному панству до цих ласощів було байдуже. Тож і трапезу їм заготовили іншу. Коли Люсі побачила, як Лопатолап зі своїми кротами риє землю у різних місцях (що їх йому вказав Вакх), і зрозуміла, що дерева налаштовані цю землю їсти, її мало не знудило, і сама та земля в неї під ногами заходила. Та потім Люсі придивилася, і їй стало легше на душі. На перше їм подали цілком апетитний на вигляд чорнозем кольору шоколаду. Він був так схожий на шоколад, що Едмунд не втримався і навіть відщипнув шматочок, але смаком не вдовольнився. Коли дерева втамували перший голод, на друге була подана земля не менш їстівного рожевого відтінку; подібну землю бажаючі можуть побачити і спробувати в Англії, в графстві Сомерсет. За словами дерев, вона менш поживна, ніж попередня, зате вирізняється відмінними смаковими якостями і вважається делікатесом (Едмунд повірив деревам на слово і перевіряти смакові якості не став). Потім настала черга сиру і бринзи, але сир і бринзу дерева не їли, а їли молочно-білий, у дірочку, вапняк. А на солодке кожному дісталося по золотому піщанику, щедро посипаному сріблястим цукром-піском, тобто піском-цукром – це була улюблена страва сосен і ялин. Вина дерева не пили, віддаючи перевагу коктейлю з роси, дощу та легкого вечірнього серпанку, настояного на ароматі трав і квітів. А ось гостролисти спробували і, трохи напідпитку, ще довго шуміли, нікого, втім, не задираючи і не хитаючись по лісі.

Сіло сонце. На небі засвітилися зірки. А вогнище палало вночі, висвітлюючи темну землю, мов дороговказний маяк. Заморці боязко дивилися на нього здалеку і гадали, що ж це означає і що там відбувається. А там тривав бенкет, і найчудеснішим було те, що, і наївшись, і напившись, і настрибавшись, ніхто не поспішав додому. А коли розмови стихли, і всі почали окунів ловити, то знову-таки ніхто не пішов, а так усі разом і поснули, випроставши втомлені ноги до вогню. На галявині стало тихо-тихо – так тихо, що чутно було, як по каменях у броді Беруни дзюрчить неспляча вода. Але був і ще дехто, хто так само, як і вода, не спав. Усю ніч біля багаття сидів Аслан, і місяць радісно відблискував в його очах.

Наступного дня по всій країні розіслали гінців (переважно то були білки і птахи), яким належало донести до жителів Нарнії перший королівський указ. В