Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Відправляти когось із місцевих було надто ризиковано. Після довгих роздумів я вирішила довірити цю справу одному зі своїх слуг, наказавши йому вирушити до названого брата сера Скотта в Шотландію. Я ретельно запакувала рукопис і додала листа, де пояснювала, що місцеві друкарі відмовилися працювати з твором, що написала жінка, тож мені довелося шукати інших шляхів. Я сподівалася, що там, у Шотландії, серед вільних та гордих духом людей, моя новела знайде своє місце та свого читача.
Моя третя спроба також виявилася тріумфальною. Здавалося, що буря, викликана попередніми творами, лише набирала обертів, а тепер вона перетворилася на справжній ураган. Обговорення здійнялося з новою силою, охопивши не лише літературні салони та клуби, а й вітальні знатних дам, чайні товариства та навіть світські бали.
Цього разу до дискусії долучилися жінки, і вони виявилися не менш запеклими, ніж чоловіки. Вони спритно, з гідною захоплення ерудицією, доводили, що автором неодмінно мусить бути жінка. Бо хіба міг чоловік настільки проникливо розкрити суть жіночого становища, з такою точністю передати ті невидимі кайдани, що сковували їхню свободу? Чи міг чоловік так гостро, так боляче висміяти власну стать?
Суспільство розкололося на два непримиренні табори. Одні затято відстоювали думку, що автор — чоловік, адже, на їхню думку, жінка просто не здатна так майстерно і їдко висміяти устрій, у якому сама живе. Інші ж, навпаки, стверджували, що за цими рядками безсумнівно стоїть жінка — прониклива, розумна, дотепна, така, що не боїться кинути виклик зашкарублим догмам.
Ця суперечка лише підігрівала цікавість. У кожному салоні, на кожному зібранні тепер звучало ім’я Мейлана Монтіта. Але хто він або вона — залишалося таємницею, і саме ця таємниця зводила суспільство з розуму.
Я вирішила взяти собі невелику передишку від гостросатиричних витівок і відклала ім'я Мейлана Монтіта подалі, немов старий маскарадний костюм, який тимчасово втратив свою актуальність. Настав час повернутися до моєї справжньої любові — написання новел.
Я з головою занурилася у вигаданий світ своїх історій, намагаючись знайти в ньому той самий спокій, що так бракувало мені в реальному житті. Але з кожним написаним реченням я починала з острахом помічати: моя манера змінилася. Колись легка, плавна, сповнена тонкої лірики й романтизму, вона тепер набула гостроти, якої раніше в ній не було. У реченнях прорізалася нова, раніше невідома мені різкість, сарказм просочувався навіть у найбезневинніші діалоги, а героїні — замість смиренних мрійливих дівчат — все частіше нагадували зухвалих та незалежних жінок, що насмілилися кинути виклик усталеному порядку.
Я розуміла, що це — наслідок моєї роботи під псевдонімом. Світ, який я висміювала у своїх памфлетах, тепер проникав і в мою звичну творчість, змішуючи фарби, змінюючи тональність. Усвідомивши це, я вирішила на якийсь час утриматися від створення нових історій і повернутися до написання тих, що були розпочаті ще в минулі, більш безтурботні часи. Можливо, вони допоможуть мені згадати, якою була моя письменницька душа до того, як світ змусив її загострити перо.
Того вечора, прагнучи хоч трохи відволіктися від письменницьких турбот, я вирішила відвідати поетичний вечір. Мені кортіло зануритися в атмосферу рим і метафор, послухати про високі почуття, але, на жаль, цього разу атмосфера була аж ніяк не поетичною.
Дами, замість того щоб ловити кожне слово читців, сиділи, зворушено зітхаючи, їхні очі блищали від зацікавлення, проте явно не через римовані рядки. Весь їхній інтерес був прикутий до одного єдиного персонажа, який, щиро кажучи, видавався тут чужорідним елементом. Він ніяк не вписувався ані в цю залу, ані між рядків витончених сонетів, і все ж його присутність впливала на загальний настрій зібрання набагато сильніше, ніж будь-який із декламованих віршів.
Я ж, намагаючись не звертати уваги на загальне пожвавлення, прагнула зосередитися на поезії, але всі ці багатозначні ахи та млосні зітхання не дали мені зібрати думки докупи. Відчуття було таке, ніби я намагаюся читати книгу, а хтось безперервно гортає сторінки туди-сюди. Зрештою, втративши надію хоча б на крихту натхнення, я скористалася першою ж можливістю і, щойно оголосили перерву, поспіхом залишила залу.
Я неквапливо крокувала вулицею, заглиблена у власні думки, настільки, що не одразу помітила — хтось іде поруч. Спочатку я списала це на випадковість — можливо, просто ще один відвідувач клубу рухається в тому ж напрямку. Але коли я зупинилася перед мостом, щоб помилуватися відображенням дерев у воді, незнайомець теж зупинився. Тоді, відчувши легке занепокоєння, я повернула голову... і зустрілася поглядом з тим, кого найменше очікувала побачити.
Сер Генрі Джермен.
Я настільки здивувалася, що не змогла приховати цього, і мій вираз обличчя, мабуть, красномовно видав усе, що я думала в цю мить. Він же, навпаки, виглядав цілком спокійним, навіть задоволеним.
— Леді Скотт, — вимовив він із легким відтінком насмішки, — яке щасливе співпадіння.
Я ж, опанувавши себе, лише звела брову, не поспішаючи відповідати. Чи це справді було співпадінням?
— Знаєте, за вами дуже цікаво спостерігати, — промовив сер Джермен, змірявши мене оцінюючим поглядом. — Ви навіть чарівні… доки мовчите. З вами у тиші неймовірно комфортно.
Я повільно повернула до нього голову, не приховуючи свого скепсису. Який же він люб’язний! Невже сподівається, що я подякую за такий «комплімент»? Проте, не бажаючи вдаватися до суперечок, я вирішила проігнорувати його зауваження і триматися в межах пристойності.
— Не знала, сере Генрі, що ви живете десь неподалік мого маєтку, — сухо промовила я, роблячи вигляд, що мене цікавить суто географічне питання.
Він подивився на мене так, ніби я щойно заявила, що я чоловік.
— О, я так і зрозумів, що не знаєте, — його голос звучав з відтінком розваженої поблажливості. — Ми з вами майже сусіди.
Я змусила себе не видати подиву, хоча ця новина була для мене громом серед ясного неба.
— І котрий із будинків ваш? — поцікавилася, намагаючись говорити невимушено.
— Той, що ближче до річки, — відповів він невимушено.
А отже, це пояснювало, чому я й гадки не мала про такого «сусіда». Я рідко бувала в тій частині міста, не приділяючи уваги тому, що відбувалося за межами мого маєтку.
— Гарний у вас будинок, величний, під стать вам, — не втрималася я, додавши у свій голос ледь відчутну іронію, хоча намагалася залишитися нейтральною.
Джермен лише хмикнув, ніби його потішило моє зауваження.
— Вас підвезти? — спитав він, жестом вказуючи на свою карету, що чекала неподалік.
— Ні, дякую, мене чекає моя, — чемно, але холодно відмовилася я.
Я бачила, що він хотів ще щось сказати, але не дала йому такої можливості. Легко кивнувши, я розвернулася і пішла вперед, не бажаючи продовжувати цю розмову. Досить і того, що ця зустріч, здається, минула без ворожнечі. Після нашої першої суперечки на балу я очікувала від нього чого завгодно — зневаги, глузування, навіть відвертого презирства. Але натомість він поводився… незбагненно.