Люко Дашвар - Ініціація

в Альончиній голові вибудувана чітка система світосприйняття, де жінка має тільки сидіти вдома, пестити себе, витрачати на те чоловікові гроші, а йому за це — секс.

— А їсти зварити? — питав.

— Дай гроші, піду і куплю нам поїсти, — відповідала.

— А попрати, поприбирати?

— А тобі важко свою робу в пральну машинку закинути?

— А ти навіщо?

— Щоби любити тебе. Я ж тобі подобаюся? Ти ж хочеш, щоби про мене казали: «У Перегуди крута тьолка». А хіба я крута, коли в мене навіть мобільного немає? І навушників, і… — щоразу поповнювала перелік необхідного, гребла до себе, бідолаха, все, що бачила.

Та і те було не найприкрішим. Спливло не більше місяця, як Альонка стала зникати з найманої хати на цілий день. Поверталася, коли вже вкрай утомлений Перегуда сам встигав зорганізувати таку-сяку вечерю, підсідала, хапала руками їжу з Павлової тарілки, обережно огризалася, коли питав: де була?

— А що? Що я такого зробила? Просто гуляла. Чи мені цілими днями в чотирьох стінах сидіти?

— І як гуляєш? Трахаєшся з усіма підряд? — не відставав.

— Та ти що? Отак ти про мене думаєш? А я не така! Я тільки тебе люблю! Дуже сильно!

Та ті слова давно втратили для Перегуди магічну силу. «Хоч залийся своєю любов’ю. Тільки вже без мене», — вирішив і одного вечора прийшов додому раніше, щоби самому зібрати в одну торбу всі Альончині речі, а як дівча повернеться з гульок, дати торбу в руки і сказати: «Давай уже… Відвали, мала!» Та, на превеликий Перегудин подив, Альонка стирчала вдома: скрутилася на дивані, ридала гірко.

— А чого ти тут? — спитав, не втримався.

— Мені гроші потрібні, — почув звичне.

— А нащо?

— На аборт, — розмазувала по щоках сльози, бідкалася. — От навіщо мені дитина? Не хочу! Ти мене покинеш, а я залишуся з малим на руках. Я знаю! Знаю! Ти давно на мене злишся, тільки не показуєш цього. А я все бачу: скоро виженеш мене, і все, пропаду.

— Не вижену, — видушив.

— Тоді женися на мені, — схлипувала, дивилася на Павла насторожено.

— Як я на тобі женюся? У тебе навіть паспорта немає.

— А я поїду додому і зроблю собі паспорт.

— Давай так зробимо. Народиш дитя, разом до твоїх поїдемо. І паспорта зробиш, і поженимося, — говорив, сам собі не вірив. Куди пнувся? Нащо ту малу до себе прив’язував? Вона ж, крім сексу, більше ні на що не здатна — і лінива, і корислива, і брехлива, і дурна: жодної книжки за все життя, мабуть, не прочитала. І річ не в тім, що не було в неї в анамнезі ані краплі світла! На це Павло не нарікав, та усвідомлював інше: за три місяці життя поряд із ним Альонці й на думку не спало бодай якось змінити своє розгульне, паразитичне, безглузде існування. «Але мою дитину носить», — єдиний аргумент перекреслив усі мордування. Малу обійняв, до себе пригорнув:

— Кінчай уже рюмсати. Тобі тепер не можна.

— А ти мене не покинеш?

— Ніколи.

За місяць після народження малого Валєрчика Альонка зібрала у дві великі торбини не тільки те, що встигла накупити собі на Перегудині гроші, а й усе, що сам Перегуда купував для спільного їхнього життя: постільну білизну, ковдри, посуд. Випатрала Павлову заначку до денця, навіть прихопила улюблену Перегудину бейсболку: чорну, з червоним хижим орлом над широким козирком, — і зникла з курортного містечка, наче ніколи її тут не існувало. Коли ввечері після роботи Павло повернувся до найманої кімнатки, то знайшов лише маля у засцяному підгузку, яке захлиналося від плачу.

— От і здихалися ми сучки, синку, — тільки і сказав тоді без злоби.

3

Як її забути, ту Альонку? Дикувата зацькована сучка нанесла в Перегудине життя стільки тваринної логіки і хтивості, що, здавалося, до смерті не відмиється, проте і ліки лишила — такого гарного сина народила, довіку тішитиме. Та сьогодні спогади про погублену Валєрчикову матір аж ніяк не додавали Перегуді оптимізму сподіватися, що з часом баржа, про яку він все думав і думав, якось сама розвернеться, а він попливе за своєю течією далі.

— Бо, виходить, холєра, завжди треба вчасно з жінками розбиратися, а біля мене зараз одночасно дві жінки об’явилися. І з бабцею щось мушу вирішувати, і з тою цнотою Тасиною, хай би ліпше не знав, легше було б, — докумекав, а в який бік кидатися — хтозна.

Спочатку хотів було прихопити пляшку горілки, завалитися до нотаріусихи, хильнути для хоробрості, щоб уже вирішити проблему кардинально. Дихнути на Тасю горілчаним перегаром і в лоба їй: «Так ти і досі незаймана, Тасю? І виходить, що в тому моя провина. Так я… теє… Можу виправити ситуацію прямо зараз». Та до нотаріусихи шлях неблизький — аж у райцентр треба їхати, а до обійстя Оверкового сина Івана, який продав хату Наталі Іванівні Костомаровій, — хвилин двадцять пішки, а на «Ниві» за п’ять домчати можна, тож значущість завдань логічно змінилася і Перегуда попрямував у Карасівку, до Оверкового сина.

Іван не виламувався, не крутив носом, не впирався, мовляв, чого це я маю про конфіденційну комерційну угоду першому-ліпшому розповідати. Стали біля паркану, Іван плюнув на землю від прикрощів: такої дурні наробив, їй-богу, аж спокою лишився, бо за копійки віддав батькову хату. І все чисто Перегуді виклав. Як роки три поспіль постійно давав оголошення про продаж хати і в агенції, і на різних сайтах, та потенційні покупці наче повиздихали: хоч би хто озвався. А цьогоріч на початку осені раптом подзвонив один чоловік. І все, як годиться: зустрілися, чоловік хату оглянув небайдуже — усе чисто обмацав, у кожну щілину заглянув, і хоч Іван цілком обґрунтовано просив за батькове обійстя вісім тисяч доларів, чоловік запропонував три, і так затято торгувався, коли Оверків син і слухати про три тисячі відмовився, що в результаті Іван погодився на чотири з половиною тисячі доларів і тепер шкодує катастрофічно, та користі від того — нуль: справу зроблено. А хто дурний?

— Сам дурний! — резюмував безжально. — Жінка тепер щодня мені мозок виїдає: все розказує, що б ми накупили на три з половиною тисячі доларів, які я просрав.

— Іване, а що за козел учинив з тобою те паскудство? Звідки взявся? — допитувався Перегуда. — Хату ж жінка стара купила. Наталя Іванівна Костомарова. Ми з нею вже й роззнайомилися.

— Козел бабцю вже до нотаріусихи Тасі Ягольник привіз, коли ми угоду укладали. Сказав: для оцієї пані старався ціну знизити, бо самі