Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

хлопці сьогодні розпитали людей на воротах. Кажуть, зранку якась купка черниць у супроводі міських охоронців попрямували до Ніжина. Із ними були й послушниці, одна з яких дуже походила на нашу татарочку. І лице все таке жалюгідне, підбитеньке.

– Он як! Ну що ж, я свого вдруге не впущу! Немає нічого солодшого за помсту! – хижо скривила губи Агнешка й поспішила в сусідню кімнату, де саме відпочивав її чоловік, земський суддя Іван Аксак.

Красені козаки на випещених конях час від часу кидали погляди то на двійко гарненьких юних черниць, що шарілися й знічено відводили погляди, то на їхніх старших, але ще доволі молодих сестер-наставниць з Харлампіївого монастиря в Путивлі. Не оминали вони увагою й Аліє, змучену й хвору, в латаній одежі, із погаслим поглядом, але навіть тоді вродливу. Їй підморгували, намагалися заговорити, пропонували взяти на коня, але вона воліла взагалі їх не помічати. Рани на тілі загоювалися, але душа з кожним днем боліла все більше.

Дівчина повільно пленталася дорогою, не зважаючи ні на що навкруги. Аліє вже не вірила нікому. Обманюють всі. Зраджують одне одного, вдають, що люблять і дбають, та зрештою думають лиш про спасіння власної шкури. Навіть Улас (чи як тепер його-її називати?), якому Аліє вірила всією душею, обманював її. А чого лиш вартували чорна подяка Лукаша та його доброї матері… Та й вона сама жила в суцільній брехні. Лише її мама була щирою, коли казала, що немає в Україні щастя.

Раптом у їхній розмірений і спокійний паломницький поїзд ввірвалися крики й гам. Два вершники примчали з Києва. Вчинивши серед паломників справжній ґвалт, вони назвалися слугами пана Аксака, земського судді.

– Чи знаєте, що серед вас злочинниця? – сказав один з прибульців.

– Як, злочинниця? – здивувались черниці.

– Над нею має бути суд, вона крадійка… – продовжував вершник.

– І відьма, із тих, хто влаштовують служби нечистому на Лисій горі, – додав інший.

– Хто ж вона? Хто?! – знову зашуміли паломниці та козаки, переглядаючись.

– А ось ця дівка, що називає себе Христиною, – посланець вказав пальцем на Аліє, і вона впізнала у ньому слугу Агнешки, що їхав з ними з Криму. – Крім того, вона ще й бігла. Ця селянка Шумлянських, що з Волині. Маю наказ забрати її для вчинення суду.

– Не правда! Це наклеп! Я нічого не крала! Я – не відьма! – у відчаї випалила Аліє, але люди лише розступилися, дозволяючи вершнику під’їхати ближче. – І я ніколи не служила Шумлянським! Я вільна! – задихаючись викрикнула Аліє зненацька усвідомлюючи, що свобода – це єдине, що вона до цього часу мала. Свобода та яке-не-яке життя.

– Ти поїдеш із нами назад, до Києва, та потанеш перед судом, – відчеканив посланець.

– Люди добрі, – зі сльозами на очах простягла руки вона, – сестрички, братики-козаченьки, врятуйте! Це панна Агнешка Шумлянська хоче зі світу мене звести… Дивіться, це через неї у мене обличчя побите й синці по всьому тілу!

Тут втрутився старший серед козаків.

– Та що тут казати, закон є закон. А грамоту ти маєш, шановний пане посланцю?

– А як же без грамоти, ось, – простягнув руку з папером вершник.

На грамоті й справді стояла печатка каштеляна. Козак повернув посланцю папера й легко вклонився.

– Все по-писаному. Забирайте дівчину до суду.

– Паночку… – почала було Аліє, але другий вершник вже зістрибнув із коня й поспішив зв’язати їй руки мотузкою.

Він посадив Аліє верхи перед собою, і вона розуміла, що супроти зброї й паперів із печатками її слова безсилі. Вона замовкла. Сльози, що знову були навернулися на очі, висохли. «Вже досить, виплакала!» – подумала вона. Агнешка буде ламати її гордість, але вона – дочка бея, а не проста наймичка, вона не здасться й не буде просити пробачення чи молити про ласку.

Черниці набожно хрестилися, козаки відводили очі, але більше Аліє благати про поміч їх не стала. Вона розправила плечі й високо підняла підборіддя, хоча в самої голова йшла обертом. І ось на коні сиділо вже не жалюгідне заплакане дівча, а горда панна, нехай у облатках і з підбитим оком, але Аліє зміряла всіх таким зверхнім поглядом, що навіть її тюремники раптом подивилися на неї зовсім інакше.

Повага до гордівниці читалася в очах служак, що пройшли не одну війну й уміли цінувати витримку та хоробрість, тож усю дорогу вони не сміли промовити до неї жодного слова, аж поки їхній шлях не перегородив невеликий загін із десяти душ.

Це були козаки, які квартирували в місті. Один із слуг Агнешки впізнав знайомого й зупинився, щоб привітатися, але зустрівшись із холодними поглядами вершників, замовк на півслові.

– Щось сталося, панове-лицарі? – натомість обережно сказав він. – Що це за застава така, ніби ви на татар чатуєте?

– Не на татар. Гірше, – почувся голос у відповідь, і ватажок козаків на буланому коні виїхав наперед. – На своїх. На тих, хто кров невинну пролити збирається, чи й того негідніше – посміятися над чесною дівчиною.

Аліє, у очах якої досі тьмарилося, і яка не могла розгледіти обличчя козака, стрепенулася від того голосу.

– Відпусти дівчинку – подарую тобі життя, – суворо наказав той самий знайомий голос.

Лукаш на витягненій руці тримав шаблю. Оточені півколом, вершники на мить завмерли, отетеріло витріщаючи очі, але цієї миті Христині вистачило, щоб зістрибнути з крупа коня. Вона впала на нетверді ноги й миттю відкотилася якнайдалі від кінських копит. Тіло пронизав біль, у вухах задзвеніло.

– Он яке дівча Лукаш собі приглядів! – гулко сказав хтось із козаків, наближаючись з зарядженим пістолем до викрадачів.

У той час, як посланців судді, що й не думали захищатись, взяли в тісну облогу, ватажок козаків підскочив до Христини й звів її на ноги.

– Не забилася? – турботливо спитав Лукаш.

Вона похитала головою:

– Зовсім ні…

У неї боліло все: нога, яку вона мало не підвернула, руки, передавлені мотузкою, тріснуте ребро, але вона примусила себе підвести голову й подивитися на Лукаша так, буцімто він зробив послугу самій цариці.

– Добре, що встигли засвітла, – сказав Лукаш, спішуючись. – Гарний двір, правда ж?

Аліє згідно кивнула. За воротами відкривалося просторе, поросле густим споришем подвір’я. Посередині, оточена вишнями, стояла охайна біленька хатка з мальованими вікнами, а навколо розмістилися господарські приміщення – клуня, стайня, курник, а трохи далі виднівся дах захованого в землю льоху.

Загавкав собака, сповіщаючи господарів про пізніх гостей, із хати долинули голоси, і нарешті на ґанок вийшов сам господар – товстий козак із оселедцем і довжелезними вусами.

– О, товаришу, голубчику! – радісно озвався