Юрій Ігорович Андрухович - Коханці Юстиції

class="p1">Це ще не було катування — так лише, перша психічна атака з елементами побоїв середнього ступеня. «Сансара» непритомнів двічі. Їх цікавило походження листівок (отих рожевих, ясна річ, а не циркових). Тобто зв’язки в мережі, хто і звідки, і що за така підпільна друкарня. «Сансара» знав, що саме це й питатимуть. На це в нього була своя індивідуальна метода, безліч разів тренована спеціальними медитаціями. Він заводив на манівці, водив за носа і змушував їх кружляти по колу. Близько шостої ранку вони вдруге вилили на нього відро води і продемонстрували набір знарядь: металеве пруття, гумові киї, всіяні циганськими голками рукавиці, шкіряні плетені нагайки, свинцеві кастети, колючий дріт. «Подумай собі про все це перед сном», — сказав перекладач, і їх накрило сміхом.

Поки «Сансару» вели до камери, тінь думки ставала думкою. Головне — стежити за годинником, повторив він у собі стільки разів, що якби хтось міг це почути, то припустив би збожевоління.

24

Годинник, на щастя, був настінний, з великим виразним циферблатом, і «Сансара» міг його бачити навіть із заплющеними очима. І навіть якби його очі позлипалися від крові (а до цього все йшло), то він стежив би за часом. Він мусив виграти час. А той на три чверті складався з тортур.

Йому в цьому щастило. Йому взагалі почало щастити. Наприклад, із камерою — відносно чистою та без вошей. У ній він нарешті позбувся розірваних у багатьох місцях блазенських штанів, під якими були цілком неушкоджені добрі старі твідові бриджі.

У неділю зранку якась година пішла на фотографування та відбитки пальців. Фотографували чомусь аж тричі: у головному в’язничному корпусі, на тлі чисто побіленої стіни, у подвір’ї (тому самому, батьковому), на тлі облупленого муру, а тоді в меншому корпусі, де стіни сильно поїв грибок і дуже тхнуло старим ганчір’ям.

«Сансара» не запитував, навіщо стільки фотографувань. Він узагалі не запитував. Година з гаком на всі ті процедури означала, що катувань буде на годину менше. Бо він точно знав, о котрій годині катування має бути зупинено. Йому щастило.

25

Настінний годинник був черговим порушенням службових інструкцій. Приміщення, де ведуться багатогодинні допити з широким застосуванням супровідних засобів, не повинно містити в собі жодних лазівок у зовнішній світ, жодних систем відліку. Це ніби казино, гравцями в якому є допитувані й катовані.

Коли на циферблаті перевалило за пів на четверту дня (перша дія оперети в самому розпалі), «Сансара» вирішив, що пора, й почав колотися старшому з Мауерів. Йому вдалося протягнути потрібну кількість годин — і тепер він відпускав ситуацію на самоплив. У театрі, казав «Сансара», будуть стріляти, вибухівка теж там, сьогодні прем’єра, наша повстанська прем’єра, початок великої акції. Він ледь не назвав ряду й місця на своєму квитку, але вчасно спинився: знайдуть і без нього. Мауер заводився повільно, з недовірою, але про всяк випадок віддав наказ телефонувати Брандтові. «Сансара» продовжував сипати — і вже на час першого антракту з його слів було занотовано десятки провідних чинів підпілля, що їхньої присутності в театрі можна було б очікувати з великою ймовірністю. Він заманював своїх допитливих слухачів у дедалі заплутаніший лабіринт вишуканих фантазійних структур, де в абсолютно творчому екстазі, підсиленому плювками, вибитими зубами, кров’ю та дзвоном у вухах, розгортав плани, схеми і словесні портрети, демонструючи високий ступінь посвяченості в останні конспіративні таємниці.

Близько години п’ятої на допит увірвався особисто унтерштурмфюрер Оскар Брандт. Ще за неповні чверть години він, відбувши кілька телефонних розмов, так само стрімко вилетів з в’язничної будівлі та броньованим даймлер-бенцом у супроводі ще кількох штабних машин вирушив до кінотеатру «Вікторія» піднімати зондеркоманду. На площу Міцкевича було стягнуто великі додаткові сили всіх поліційних формувань, а також доволі значну кількість аґентів у цивільному.

Починалась облава з усіма її наслідками.

26

Друг «Сансара» зіграв у неминуче — й переміг. Того пополудня він не зміг вистрелити в доктора теології Альбрехта, але зміг досягнути фактично всіх бажаних результатів. Про них ми вже читали в «Роберта». Крім десятків нажаханих, побитих і поранених, інцидент у театрі приніс і кілька десятків зданих до ар-байтсамту й вивезених у Німеччину, а також — головний показник — близько сотні заарештованих. Що його зброя вистрелила прицільно, «Сансара» переконався вже за кілька годин, у ніч на 15 листопада. Камеру, в якій він сидів, почало заливати щораз новими й новими в’язнями, сусідні камери також. Новоприбулих вирізняла святкова, але вже дуже понищена одіж; брудно-криваві патьоки на здебільшого розірваних вишиванках і кайдани не залишали сумнівів у вкрай жорсткому перебігу поліційної акції. Для «Сансари» це була добра новина. Провід

Організації не мав права не відповісти окупаційній владі тепер уже справжньою війною.

З уривчастих розмов кількох нових арештантів «Сансара» виснував собі загальне уявлення про облаву. Він задоволено констатував, що не помилився в передбаченнях. Звичайно, в театрі виявилося значно більше зброї, ніж та, що мала чекати під його сидінням. Так, ґестапівські нишпорки без проблем занюхали його бойовий пакунок. Але й без нього там було кому і з чого повоювати! Своїми брутальними діями нацисти всмак потоптали своїх останніх брудерів. Саме тільки роззброєння українських поліцистів із подальшими їх арештами й катуваннями чого вартувало! Єдине, що розчаровувало «Сансару», — це завелика м’якість окупантів до жінок та дітей. Тут йому дуже не вистачало якихось крайніх проявів.

Що вчинив не тільки правильно, але й у цілковитій згоді з власним сумлінням, він був переконаний аж до дня судилища, тобто до середи. Навіть коли до камери вносили чергового напівмертвого від катувань шанувальника оперет, «Сансара» лише подумки проказував щось на зразок: «Мучся, і врятованим будеш». Здається, він починав плутати себе з Богом.

16 листопада вдень його знову привели до старшого Мауера, і «Сансара», розвиваючи успіх індивідуальної революції, підписав угоду про таємну співпрацю з ґестапо. З усіх запропонованих йому псевдонімів він передбачувано вибрав «Сідгартгу». Хоча старший Мауер принагідно погодився з ним у тому, що «Степового вовка» написано значно цікавіше.

По завершенні розмови «Сансару» (про це він не знав) було віднесено до найнижчої, п’ятої, категорії таємних співробітників — Unzuverlässig[46].

27

Свою Unzuverlässigkeit він повною мірою підтвердив уже наступного дня.

Рішення провести показовий суд над українськими націоналістичними бандитами саме у приміщенні міського театру виносив Оскар Брандт одноосібно. Глядацьку залу слід було наповнити співчутливою до німецької влади громадськістю. Смертні вироки — взаконити непохитним схваленням лояльного натовпу. Але самої тільки театральної зали Брандтові було недостатньо. На сцені