Юрій Ігорович Андрухович - Коханці Юстиції

Брати Мауери, на листопад 1943-го віком 25 і 29 років, з перших днів окупації дуже помітні серед есесівської верхівки міста. Про них відомо, що вони фольксдойчі, тобто поляки німецького походження, які з початком війни щонайшвидше зрадили Польщу і присягнули Райхові. Після цього вони стають абсолютно досконалими монстрами і «найзапеклішими катами міста С.»[45]. Про них відомо, що вони «для розваги прогулюються вулицями з вівчарками на повідку й канчуками в руках. Б’ють кожного, хто трапиться під руку, цькують собаками».

13 листопада собака був один. Його вів на повідку старший з Мауерів. Обидва, хоч і вдягнуті цього разу по-цивільному, вже здалека наганяли жах. Їх упізнавали. У кишенях їхніх дорогих елеґантних пальт безпомилково вгадувалася зброя. Коли вони у своєму неспішно-зловісному гіпнотичному стилі вийшли на площу перед цирком, та вже фактично спорожніла. Кожен, хто там був, мав за краще вшитися з-перед їхніх очей. Ні, якісь останні роззявляки ще крутилися тут і там — напевно, немісь-кі й нетутешні, селюки, що, зваблені пахощами циркової тирси з намету, саме зважувалися потратити трохи грошей на виставу.

Навколо «Мімі» виникла порожнеча, така безсоромна й гола, що й сама вона відчула себе якоюсь ледь не танцівницею на бордельному подіумі. Молодший Мауер сунув у її бік, і в його крокодилячій посмішці вже читалася вся тріумфальна хіть усього хтивого світу. Старший, притримуючи пса, спостерігав на віддалі кількох десятків метрів. Його посмішка не надто різнилася від братової.

Він чудово бачив, як навперейми братові кидається той Блазень. Потім — як вони, брат і Блазень, два фізичні тіла, неминуче перетинаються, і брат кілька разів відштовхує Блазня з дороги, але той висне на ньому, хапає за руки, обіймає, душить в обіймах і не дає йти далі. В цей час у Блазня, звідкілясь із-за пазухи, висипається ціла пачка рекламних листівок, і Йо-ганн Мауер щодуху сюрчить у свисток, бо навіть звідти, зі свого спостережного місця, розпізнає серед купи циркових одну-дві зовсім інакші листівки. Він чудово знає цей формат, цей рожевий колір паперу і шрифт, цей підривний заклик Організації «До поліціянтів, шуцманів та співробітників таємної поліції», де чорним по рожевому надруковано: «Без вас і вашої допомоги — німці глухі, сліпі й німі! Кличемо вас востаннє: схаменіться! Не допомагайте німцям, а боріться проти них!»

І тому наступне, що він робить, — це спускає пса. Той не цілком розуміє, на кого кидатися. Клоунеса намагається втікати, от тільки підбори в неї зависокі. Та й куди вона втече тепер, така гола на цьому голому подіумі — до циркового намету? Сховається серед циркового мотлоху? Складеться, мов Жінка-Без-Кісток у чорній скрині ілюзіоніста? Злетить на трапеції високо й недосяжно? Пізно, смертельно пізно ставати їй невидимкою, розчинятися в неіснуванні!

Брат Вільгельм, укотре відбившися від Блазневого клінчу, широко ступає за нею. Він її зараз обов’язково наздожене, він її не наздогнати не може. Пес налітає на Блазня й починає шматувати його картаті, набиті ватою грубезні штани. Стільки ватяного клоччя в повітрі ця площа досі не бачила, це місто досі не бачило. Десятки поліцистів злітаються зусібіч, розмахуючи киями та на бігу відбезпечуючи зброю.

20

До в’язниці їх, «Сансару» й «Мімі», доставлено, всупереч інструкції, в одному автомобілі. Можна припускати мисливський азарт: братам Мауерам так кортіло негайно взяти в обробку свій цирковий вилов, що вони не стали дочікуватися другої машини. Про це відомо цілком достеменно.

Невідомим натомість залишається, чи встиг «Сансара» сказати «Мімі» те, що хотів їй сказати от уже протягом кількох місяців. Наприклад, про татуйовану квітку на її лівій сідничній півкулі.

У нього більше не буде такого шансу. Бо й «Мімі» більше не буде.

21

Вистава мала розпочинатись о 15-й. Ранній початок зумовлювався комендантською годиною. Для того, аби публіка встигла розійтися по домівках перед її настанням, слід було враховувати не лише час вистави з двома антрактами, але і тривалість двох вітальних промов. Одну з них мав би виголосити доктор Лепкий, брат поета-декадента. Другу — крайсга-уптман доктор Альбрехт, голова цивільної адміністрації. Він старанно підготував кількахвилинний виступ про видатне значення культури й передусім театру у вихованні громадян нової, натхненої ідеалами Третього Райху України. Доктор Альбрехт заховав складений учетверо машинопис промови у внутрішній кишені френча. Він потаємно пишався власною свіжознайденою тезою про м’яку силу культури в боротьбі за новий світовий порядок.

Якби в неділю «Сансара» зміг бути в театрі, то йому довелось би стріляти саме в Альбрехта. Жодного вищого й важливішого німецького чину на виставі не було. Ні коменданта гарнізону, ні — що найприкріше — жодного зверхника з ґестапо, кріпо і шупо. Всі вони одностайно проіґнорували «Шаріку».

Але й замах на Альбрехта мав би здетонувати з достатньою силою. Він обов’язково потягнув би за собою не бачені досі репресії проти місцевої людності. Всі катування й розстріли, що сповнювали міський простір дотепер, від того моменту мусили би здаватися легковажною прелюдією чи то пак увертюрою до оперети. «Сансара» не тільки ясно усвідомлював жахні наслідки запланованого теракту — він ставив на них. Страждання і жертви українців мусили хоча б частково очистити їх від гріха колаборації. Гнів окупанта з усім шаленством каральних заходів мусив нарешті породити систематичний і, головне, масовий спротив. Земля мусила загорітися під брунатними чобітьми. «Сансара» вірив у велике повстання і військово-політичну інтервенцію Заходу. Мабуть, як на таке недовге життя, він прочитав забагато книжок — розумних і наївних водночас.

Тепер усе виглядало так, що його план розлітається вдрузки. Його затримано, його на місці Дії не буде. Театральна прем’єра пройде без найменших ексцесів, і німецькі достойники вітатимуть зі сцени місцеву публіку приязними словесними формулами, заохочуючи до чергового потепління стосунків і вкотре заморочуючи голови своїм удаваним союзництвом. І всі розійдуться щасливо й дисципліновано по домівках ще перед настанням комендантської години.

22

Близько шостої ранку, вдруге облитий водою з відра, він отямився, ні, ще не з думкою — з її тінню, першим знаком, праобразом. Його з дві години дещо поблажливо й навіть ліниво допитували Мауери, потім їх замінили двоє інших, а брати кудись поділися. (Старший, Йоганн, повернеться аж удень, як завжди, з канчуком.)

Як провели Мауери ту ніч? Позавалювалися спати після насиченого дня? Продовжили розваги зі здобиччю? Цього ми не знаємо.

Зате нам відомо дещо про їхні дальші життя. В яких лише каламутна півтемрява, сморід мертвої риби і відкладання яєць у вічний намул.

23