Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

них чекає. З такою красою стануть дружинами не одного баші, а то й візира. А якщо аллах буде милостивий, то, може, котрійсь із цих дівчат пощастить радувати самого султана Мустафу Недоумкуватого…

Сьогодні орта навідалася в одне село — зовсім порожнє. Порожні хати, порожні обори. Скрізь порожньо. Аж Селімові стало моторошно, захотілося швидше дістатися до Богданії, до фортеці, щоб відпочити в тиші, затишку, у спокої. Годин зо три тому Селім побачив на обрії кількох вершників, які мчали на схід, але гнатися за ними не захотів.

А от зараз назустріч орті мчав загін з п’ятнадцяти — двадцяти кіннотників. І вже здалеку видно було, що це — татари. Тільки чомусь попереду їхав чоловік у одязі фаранга. На полоненого не схожий… Та й з якої це речі везти полоненого на схід?

Орта й татарський загін зупинилися один навпроти одного. Чоловік у одязі фаранга під’їхав до Селіма й вийняв з кишені олив’яний значок агента таємної дефтерхани Баба-Алі.

Селім подивився на значок і нічого не сказав.

— Ти не розумієш, що я тобі показую? — запитав чоловік в одязі фаранга. — Я Кемаль Сус.

— А я Селім, а за мною — моя орта! То й що?

— А те, що ми виконуємо важливе завдання дефтерхани! Завертай свою орту й поїдеш за нами.

— Я теж виконую важливе завдання, — похмуро відповів Селім, і синя цятка над його бровою піднялася трохи вище.

— Ти будеш тяжко каятися, — зашипів чоловік в одязі фаранга, — що не підкорився моєму наказові.

— Нехай накази довговухих служників таємної дефтерхани виконують віслюки чи ще хтось, хто має довгі вуха. Пріч з дороги, а то розтопчу кіньми! — гарикнув Селім і рушив просто на татарів. Услід йому застугоніла копитами його орта…

— Ти зустрічав гяурів на конях? — гукнув навздогін Гаспареоне.

Селім не вдостоїв його відповіддю. Орта промчала повз татар, прогуркотіли вози з ясиром, і знову стало тихо на шляху…

Розділ п’ятнадцятий, у якому розповідається про те, як зійшлися, нарешті, дороги Олександра Чорногорського і сеньйора Гаспареоне

А пан Адамек, прив’язаний до конов’язі, дивився на чотирьох ординців, які, сяк-так поперев’язувавши один одного, сиділи на порозі корчми, пили горілку і, забувши про свої рани, завдані їм поляком, про щось весело розповідали один одному й реготали. Шаблю, відібрану в пана Адамка, вони встромили над ганком, і тепер вона стирчала без діла, навіть боляче було на неї дивитися.

Татари пили горілку, а пан Адамек пропадав від спеки й спраги. Гаряче повітря — так здавалося панові Адамкові — обпалювало обличчя, з розбитих губів текла кров, від спеки тріскалась шкіра.

Татарам було весело. Їм було так весело, що пан Адамек аж скреготів зубами.

— А мої Ямки — то найкраще в світі село, — хвастав Клюсик, гарцюючи на коні. Петро, Олександр, Йон і Джузеппе уже наздогнали його з Йованом. Увесь невеличкий загін поспішав до вечора чи хоч до ночі добратися до Клюсикового села і там заночувати.

— А мої Ямки — найспівучіше село! — повідомляв далі Клюсик, підганяючи свого Сірого. — А дівчата у нас — як вишні в цвіту.

— Такі, як Марійка, — всміхнувся Петро, пересилюючи біль у плечі, яке знов розболілося від їзди. І Петрові стало досадно, що немає біля нього цієї загадкової дівчини, яка доторкнулася б до рани своїми пальчиками, глянула б на Петра зелено-чорними загадковими очима — і перестало б боліти…

— Я ж сказав: як вишні в цвіту. А Марійка — то колючий терен. У неї й очі, як у терна, а руки — то й не кажи. Дряпається аж занадто, — озвався Клюсик, але теж усміхнувся, гойднув головою.

Дорога заросла високою травою, давно тут не їздили люди, але Клюсик гнав коня і придивлявся до зарослих колій, наче силкувався роздивитися якісь знайомі сліди.

Довкола було тихо, мирно, наче в дитячому сні.

І тільки степовий шуліка, що піднявся на таку височінь, на якій його міг запримітити хіба що гостроокий Клюсик чи Джузеппе, бачив, як унизу, під ним, тією ж дорогою, але відставши на два-три фарсахи, мчали два десятки татарів на чолі з Кадиром. І ще шуліка бачив, як далеко, аж на краю обрію, їхав інший татарський загін на чолі з сеньйором Гаспареоне та мурзою Ризою.

Степові шуліки можуть бачити на багато верстов. Тільки шкода, не вміють сказати про те, що побачили. А Петрові так треба було знати, що діється довкола…

Степовий шуліка не бачив, як через лісок, навпрошки на Ямки, їхало ще двоє вершників — то були Марійка і Яремко. Марійка знала дорогу краще, ніж будь-хто з тих, хто поспішав до Клюсикового села, а в тому, що Олександр зі своїми супутниками їхав саме туди, — вона не сумнівалася, бо добре вміла читати людські думки.

— Слухай, Петре, — питав Клюсик, — де тобі найкраще спиться? Щоб отак — ліг і заснув на цілий день, а потім на ніч і день, а прокинувся дужим, як земля навесні? Га?

— У Києві, — іронічно відповів Петро. В Києві він не був ні разу в житті.

— Чудний ти чоловік! А мені — в Ямках. У материній хаті. Ромашки цвітуть за вікном, кропом пахне, сонце грається в саду, а ти — наче тобі всього лиш три роки…

Графові Олександру згадувався Трапезонт, якого він не бачив уже три десятиріччя, а Джузеппе — донья Б’янка, до якої він любив забігати увечері таємно від усіх.

А панові Адамку було зовсім нестерпно. Сонце вже спадало на захід, але йому було жарко й парко. А просити води в татарів він не хотів — не бажав принижуватися перед ворогами, які забрали в нього шаблю й карти, а самого прив’язали біля стовпа при конов’язі. Біля пана Адамка нудилося двоє коней, відганяючи хвостами кусючі осінні мухи, і тії мухи перелітали на пана Адамка. Голова в пана Адамка гула вже й так кілька днів, але сьогодні в ній бив гуркіт морського прибою. Він стояв, прив’язаний, скривавлений, і жадібними очима дивився то на ординців, то на свою шаблюку, яка стирчала над татарськими головами без діла.

Ех, зараз би панові Адамкові оцю шаблюку та коня, він показав би цим людоловам, чи можна отак безкарно в’язати чесного шляхтича, героя Хотинської війни, та ще й «лоскотать» ножами. Сорочка на панові Адамку була в кількох місцях червона од того «лоскоту», та зараз він болю не відчував, його палив сором за свою дурість, що не розкусив одразу того клятого Гаспареоне.

Татари сиділи,