Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Але коли сказав? І що ти мені сказав? Про якісь дві дороги! Ти сказав не все! Я от зараз замкну тебе в корчмі і спалю разом з оцим дурним ілляхом. А твоїх щенят продам у Кафі чи Стамбулі на галери — там вони й виздихають…

— Пане Гаспареоне, пане баші! А якщо я вам ще щось скажу, дуже важливе, ви помилуєте моїх дітей?

— Кажи!..

— Стрілою поранено одного чоловіка… Стріла отруйна.

— Кого поранено? — кинувся Гаспареоне.

— За те, що скажу, — життя мені й дітям.

— Кого? Я зараз відрубаю тобі голову!

— Відрубаєте — нічого не взнаєте. Я тоді мовчатиму.

— Гаразд, — неохоче погодився Гаспареоне. — Ти житимеш. І діти теж… Кого поранено отруйною стрілою?

— Графа Олександра…

— Клянись, обманщику!

— Я клястися не буду, — відповів корчмар. — Хай ваші люди піднімуться нагору і біля клітки з канарками побачать ту стрілу.

Саме в цю мить отямився пан Адамек. Він почав качатися по підлозі, перевертаючи все підряд.

— Витягти його надвір і прив’язати до конов’язі! — наказав сеньйор Гаспареоне.

П’ятеро татар кинулися до поляка, почали з ним борюкатися, бо він страшний був для них навіть зв’язаний, нарешті якось подолали й потягли надвір.

Сеньйор Гаспареоне піднявся нагору, знайшов оту стрілу, побачив мертву канарку. Тепер він, радісний, спускався вниз…

Хоч би як там було, але граф Олександр, якщо йому навіть і вдасться сьогодні уникнути татарського аркана, від смерті не втече. Післязавтра він помре в страшних муках.

Сеньйор Гаспареоне не мав часу для роздумів. На подвір’я корчми в’їхав загін Кадира й півтора десятка вершників Ризи… Треба було негайно думати, кого й якою дорогою послати в погоню за втікачами. Кількох поранених татарів слід лишити на подвір’ї стерегти поляка, а заодно корчмаря з його щенятами. Коли сеньйор Гаспареоне повертатиметься назад з головою Ях’ї та бранцями, він прихопить з собою й усю родину корчмаря — татарам потрібен ясир. А якщо вдасться підчепити по дорозі й отих трьох польських панків, то можна буде й на них поживитися.

Так, справи йшли непогано. Смертельно поранений звір далеко не втече…

Розділ чотирнадцятий, у якому сеньйор Гаспареоне почує образливі слова од яничара…

Після травневого повстання 1622 року орту, якою став командувати Селім, було відправлено до Богданії в розпорядження коменданта фортеці на Дністрі. Тут часто доводилося ходити невеликими загонами в ліси — воювати з погано озброєними повстанцями, які, проте, систематично нападали на села та міста, зайняті турками, і нещадно били чужинців, визволяли з в’язниць закутих у кайдани своїх одноплемінців, які або вливалися в загони повстанців чи, перейшовши Дністер, намагалися добратися на Січ. Були й такі сміливці з Богданії, котрі мріяли навіть дійти до Москви, що після недавнього розору, завданого їй поляками в 1612 році, знову почала набиратися сили і вселяла надії тим, хто мріяв позбутися османського ярма. І хоч Москва була далеко, проте її зростаюча сила надавала дедалі більшої впевненості і козакам на Січі, і гайдукам у Кодрах… Отож орті й наказано було зробити все, щоб богданські господарі й простий люд навіть боялися думати про боротьбу з Османською імперією і про те, що їм можуть хоч колись подати руку допомоги Запорозька Січ та Москва.

Кілька днів тому із зіндана втік молодий молдаванин Йон Кодряну. За ним було послано в погоню аж п’ятеро яничарів. І що ж? Чотирьох вірних слуг султана Мустафи знайшли мертвими неподалік од Дністра, а п’ятий зник невідомо де. Ясно було одно: це справа рук отих гайдуків, що ховаються в лісах і не збираються припиняти збройної боротьби за свою волю.

Цього стерпіти не можна було. Орта дістала наказ: негайно наздогнати втікача, якого буде прилюдно скарано найлютішою смертю.

Але де його шукати, цього Йона Кодряну? Задністрянщина велика… Крім того, тут здійснює владу Польща. Отож треба було і піймати Йона Кодряну і не наткнутися на польських вояків, чи не приведи господи на козаків, які теж іноді гасають у цих краях. Від цих гольтіпак, що рубаються на шаблях, стріляють і взагалі ведуть війну так майстерно, як і яничари, пощади чекати нічого. Армії європейських держав вели битви з турками за своїм старим звичаєм: ішли на ворога великими закутими в броню чотирикутниками чи лавами. Запорожці йшли всяк: і лавами, і колонами, і розсипним строєм, і тоді кулі та стріли не влучали в людей. Козаки розривали на частини турецьке військо, і коли вже сходилися впритул, врукопаш, то з цими колишніми галерниками битися було неймовірно важко.

Отож треба було знайти втікача і не наткнутися на козаків.

Селім був упертий, але й оглядливий. Не натикаючись ні на поляків, ні на козаків, він уже обскакав зі своєю ортою не один десяток фарсахів по Задністрянщині. Але Йон Кодряну мов крізь землю провалився.

Отож залишалося одне — дощенту спалити село Миндру, звідки отой Кодряну, а жителів його забрати в неволю.

Ні Селім, ні його воїни не вбачали нічого в цьому поганого. Молдавани були християни, гяури, а гяури — це не люди, аллах визначив їм бути рабами, галерниками, харем-агаси, харем-ханим[74], прислужницями, виконавцями найбрудніших робіт. І Селім, і його воїни були певні, що гяури не здатні на справжнє страждання, на справжню хоробрість. Що ж, трапляються у невірних і успіхи, але це швидше через нездарність деяких турецьких воєначальників або ж через те, що хтось із правовірних розгнівив аллаха, — і тоді аллах посилає як мсту поразку для хоробрих воїнів Магомета. Проте зелене знамено пророка мусить замайоріти над усією землею, над усім Фарангом[75], над Індією, над Серендіпом[76], над усією Африкою, ба навіть над тими землями, про які знав капудан-ага Пірі-реїс[77], а також над тим неозорим краєм, що відкрив його для невірних Колумб.

…Орта поверталася назад. Щоб вчинити розправу над селом Миндрою. Але ж іти з порожніми руками було нецікаво. І яничари почали полювати — ловити по хуторах та невеликих селах гарних дівчат. Цей товар такий же надійний, як золото й самоцвіти. Оскільки все одно доведеться пустити з димом село Миндру, а з його жителями-богданцями мандрувати аж до Стамбула, то чому б не прихопити з собою з сотню гарних українок, яких можна буде вельми вигідно продати у тому ж Стамбулі?

І в цьому Селім теж не вбачав нічого поганого. Навіть навпаки. Онде оті дівчата, яких яничари везуть у своїх возах, зараз кричать, плачуть, рвуться, кусаються, але незабаром вони збагнуть, що на